Сім’я Олександра дивом вибралася з міста, яке вже зазнало страшних подій, до того ж в їхній будинок було влучання ракети. 

Моя родина з міста Маріуполь. Коли прийшла війна, довелося виїхати в Кропивницький, бо наш дім був розбитий. Машину у нас відібрали, ми живемо у чужій квартирі, у чужому місті. Роботу маємо, скажімо так, для підтримки життєдіятельності. Нічого більше у нас немає. Завдяки тому, що в місті Кропивницький є фонд ЯМаріуполь, а також видають гуманітарну допомогу від Фонду Ріната Ахметова, ми можемо жити.

24 лютого, у перший день повномасштабного вторгнення росії, я був на роботі. Я моряк. Запам’яталося мені тільки одне: як дружина повідомила, що все почалася. Після четвертого березня зник зв’язок, дружина ходила у центр міста, де була велика вишка зв'язку Київстар. Десь восьмого чи дев’ятого березня вона побігла туди, зловила зв’язок, мені написала, що з ними все гаразд, вони живі та здорові. Наступного разу ми зв’язалися, коли вона с сестрою вже виїхала на територію України.

Моя родина залишалась у Маріуполі до 25 березня. Раніше виїхати не було можливості, бо гуманітарні колони, які вивозили людей, обстрілювалися. В цілому місто щодня бомбили, тому було дуже страшно виїжджати.

На щастя, в нашій родині була ще одна автівка – у сестри моєї дружини. Але машина опинилась під завалами уламків будинку. Тим не менше, саме на ній вони змогли виїхати.

По приїзду сюди, у Кропивницький, вони ще декілька тижнів приходили до тями, це було дуже важко. Я був тоді на судні, і я не можу емоційно розказати, що вони пережили, тільки знаю, що їм було дуже страшно, дуже важко.

Улітку я приїхав додому, в рідну Україну, а не залишився десь там, як деякі інші хлопці. Мене шокувало лише одне: що прийшли в наше місто, в наш дім, розбомбили все, тим самим лишивши всього, над чим ми працювали, чого ми намагалися досягнути. Я такий не один, таких багато. Але майно це майно, а людські життя – це велика трагедія. Ми чекаємо найближчим часом, щоб закінчилася війна, бо люди гинуть щодня.