Я жила у Лозовій із чоловіком. Коли чоловік помер, перед війною, дочка запропонувала переїхати до них у Полтаву.

У день, коли почалася війна, я прокинулася, бо пролунало два вибухи. Вийшла на вулицю й побачила: паніка, у магазинах ажіотаж, повно народу. 

Спершу я вивезла дочку з Харкова, а потім мене привезла подруга дочки в Полтаву. Як виїжджали, то нас проводжали бійці територіальної оборони, й зустрічали теж. Ми їхали й не знали: куди й чому. Аж ніяково було, коли побачили, скільки людей тікають. Замість блиску – в очах страх і горе: вони ж жили своїм життям, водили дітей до садочка, до школи… 

Дочка була у паніці, поки діждалася нас.

Прикро, що серед нас зрадники – коригувальники вогню. Не віриться, як свої люди таким займаються!

Мене втомлює постійне відчуття тривоги: сирени, бомбардування. Я переживаю за дітей. Через стрес у мене піднімається тиск. Я не отямилася ще після смерті чоловіка, а тут така біда!

Найбільша моя відрада – це онук: я весь час із дітьми і з ним, бо він вчиться онлайн.

Найбільше шокувало, що сестра і її родина, які живуть у росії, не повірили, що в нас війна, й сказали, що це українські нацисти! Я не спілкуюся з сестрою, бо образилася на неї. І ще прикро, що серед нас зрадники – коригувальники вогню. Не віриться, як свої люди таким займаються!

Але приємно чути, як наші війська звільняли Херсон, Харків, і надіятися. Хочеться прокинутися, і почути, що наші перемогли, думаєш: маленька перемога – це ж наша перемога!

Гуманітарну допомогу отримуємо, тож із їжею все нормально, нестачі немає. Діти працюють. Дочка, що приїхала з Харкова, працює на оборонному підприємстві. Я зараз прив'язалася до сім'ї й не знаю, як буде далі.

Дивимось новини й чекаємо перемоги. Сусідка, яка лишилася у Лозовій, телефонує й питає, коли я приїду. А я відповідаю: у березні, з перемогою.