Сердюк Іван, Барвінківський ліцей №1, 9 клас

Вчитель, що надихнув на написання есе — Тітченко Наталія Олександрівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Як вони вплинули на моє життя?

Все почалося 24 лютого 2022 року, коли ворог зненацька здійснив повномасштабне вторгнення в нашу державу. Той день не був легким ні для кого, більш того, коли я дізнався про це, то відчув, мабуть, найдивніше почуття у світі. Я був здивований, засмучений та розлючений водночас.

Перші дні війни. Все було начебто в тумані. Новини одна за одною надходили до мене з різних джерел, і було важко відрізнити фейк від правди.

В період з 31.03.2022 по 02.04.2022 Ірпінь, Буча, Гостомель та вся Київська область були звільнені від ворога. Ця подія оселила надію в серці кожного громадянина України, а саме — столиця була втримана.

Завдяки духу та витримці нашого народу та ЗСУ незабаром вдалося відкинути орду з Чернігівської та Сумської областей.

Але світлини з Бучі, які згодом були зроблені волонтерами та журналістами, шокували всіх. Ворожа окупація залишила свій кривавий слід в цьому колись живописному та комфортному містечку на довгі роки. Знищені вщент будинки, понівечена техніка та сотні безжалісно розстріляних людей. Всі ці жахи — реальність Бучі. Неможливо було дивитися на все це без сліз на очах. Саме тоді ми зрозуміли, що це війна за існування України та народу.

7 квітня 2022 року, коли я був на дистанційному уроці, надійшла інформація, що в нашому місті оголосили евакуацію. Ворог, захопивши Ізюм, просувався в бік Барвінкового. За декілька годин нам довелося зібрати всі наші найнеобхідніші речі та покинути дім. Ми з бабусею і дідусем поїхали у Вінницьку область до наших родичів. Але дорогою думки про рідний дім не залишали мене ні на секунду.

Пробули ми там до 27 травня 2022 року. І наше переселення на цьому не зупинилося. Далі ми поїхали в Софіївську Борщагівку Київської області. Але я весь цей час думав про те, щоб повернутися в рідне місто Барвінкове.

І ось щаслива для моєї родини дата — 12 вересня 2022 року. ЗСУ вдалося звільнити Ізюм від ворожої окупації, і це стало знаком, що ми вже незабаром повернемося в рідне місто.

Коли моя родина повернулася додому, то перше, що я побачив, були ворота, посічені касетним боєприпасом та розбиті уламками вікна.

На це було важко дивитись, проте я був радий, що повернувся після евакуації. Моя рідна земля була понівечена ворогом. В Ізюмському лісництві було знайдено масові поховання мешканців, які були вбиті та закатовані окупантами. Проїжджаючи по Ізюму, я бачив зруйновані будинки, місцями знищену техніку, а в полях вздовж траси лежали нерозірвані боєприпаси.

На даний час я перебуваю у відносній безпеці, дякуючи супергероям, які нас захищають.

Тому хочу висловити слова вдячності воїнам, які вже третій рік стримують ворога і не втрачають надії на Перемогу. Хай кожен пам’ятає про те, завдяки кому він живе, завдяки кому в його місті розвивається український прапор, та завдяки кому ми маємо надію на життя.