Я дуже люблю творчість: малюю, ліплю з глини та постійно створюю якісь поробки з різних матеріалів. А ще мені подобається доглядати за тваринами. Малювання — це те, що рятує мене зараз, а подорожі завжди дарували мені натхнення. Але зараз моє життя зовсім інше.

Я пам’ятаю початок війни, окупацію нашого міста та той самий день, коли ми нарешті виїжджали з окупації. Це було найстрашніше. Потім були нескінченні переїзди. Зараз ми у Полтаві, але тут теж важко. Майже щодня і щоночі лунають тривоги, літають «шахеди». Для нас із братом це дуже травматично. Я відчуваю себе постійно знервованою, мені важко зосередитись на чомусь одному, навіть заняття з психологом поки мало допомагають.

У нас немає змоги поїхати в більш безпечний район України, а варіант виїзду за кордон ми взагалі не розглядаємо. Ми тут, під звуки сирен. Найбільше я сумую за своєю бабусею. Вона залишилася там, в окупації. Моя заповітна мрія — просто зустрітися з нею, знову опинитися поруч і знати, що ми в безпеці.