Аліса Пасічник, школа «Оптіма»

Вчитель, що надихнув на написання есе – Пасічник Аліса Олександрівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Я пам’ятаю як за день до цього ми обговорювали Донбас на уроці української історії. Нам розповідали о людях що виїжджали з домівок, впевнені що це всього на тиждень. Як прив’язували собак до вуличних ліхтарів щоб ті не бігли за машинами. Власники залишали улюбленцям іжу і воду, обіцяли повернутися. Почувши вибухи це було все про що я думала.

Забирай усе і тікай з країни. Кричало моє тіло. Дорогоцінності, одяг, книжки. Усе що бачиш, усе що поміститься до машини. Це точно не тиждень, і навіть не на місяць. Слухаючись своїх інстинктів я збирала тривожні валізи.

Батьки метушилися по хаті, теж збирали речі. Вони навіть не дивилися у сумки що я їм давала. Просто закидавали у багажник. В той момент усі ми хотіли уїхати як надалі.

Намагаючись від’їхати як надалі від Києва. Ми їздили від друзів до друзів, приближаючись до кордону. Через три дні я і мама виїхали до Польщі. У той час багато моїх знайомих пороз'їжджалися усім світом. Проте на відміну від мене, усі підтримували зв’язки з ненькою. Моя мати кожного дня волонтерила, друзі репостили збіри, а сестра з якою ми на той момент жили відмовилася від російської, не дивлячись на те що п’ять років жила закордоном.

Я ж повністю відмовлялась говори про війну. Авжеж, я не заперечувала існування війни, проте я цього не усвідомлювала. Мене бісило коли родичі обговорювали новини, а мати розповідала скільки сьогодні загинуло людей. Мені хотілось кричати: АГГОВ! ОЗЕРНІТЬСЯ! Ми так далеко і тут так спокійно. Навіщо ви про це розмовляєте? Навіщо хвилюєтесь о тим що вас не торкається?

За перші півроку війни усі мої друзі повернулися до України. Діти благали матерів повернутися до рідних домівок, а ті не могли відмовити, бо самі були жалюгідними на чужині.

Напевно, якщо б в мене булу більш близьких друзів, я б так само тягнулася до батьківщини. Та з кожною поїздкою до України, я лише більше хотіла назад за кордон. Жалюгідною вже була я.

З часом, люди довкола стали менш перейматися війною. Усі пристосувалися до тривог і блок аутів. Я, піддаючись навколишньому настрою, стала більш спокійна до теми війни. Деколи, навідуючи батька у Києві, мені здавалося що вона вже і закінчилась. Більшість магазинів працює під час тривоги, ніхто не біжить до укриття, а просто продовжують жити як раніше. Повертаючись з одної такої поїздки, мій потяг запізнився.

Метушня натовпу закрила собою чоловіка на вході до вокзалу. Та як тільки залунала тиха мелодія скрипки, усе і всі завмерли, прислухаючись до лагідних звуків пісні.

Я потягнула батьків на звук, примовляючи, в нас купу часу, йдемо глянемо що там. Це був військовий. У руках музичний інструмент, а на плечах накинута камуфляжна куртка. Він грав якусь народну пісню. Люди довколо підспівували та кидали гроші, усі здавалися такими щасливими.

Я відчула щось мокре на щоці. Сльоза. Я плакала. Чому ж я плакала? Він був живий, без видимих поранень, і навіть здавався веселим. Проте я бачила лише безнадію. Цей чоловік, напевно, хотів присвятити життя музиці та війна забрала в нього це майбутнє. Він не міг відмовитися від служби, він не міг обрати свій шлях. Я ж будучі за кордоном мала таку можливість. Мала можливість відвідувати рідну домівку, гуляти з друзями і забувати про війну. Це все було можливо завдяки цьому чоловіку, завдяки тисячам як він.

Це було до біса не чесно.

Я підійшла та кинула купюру до чохла від скрипки. Моя перша допомога.

Я хотіла подарувати світле майбутнє захисникам і захисничкам. Щоб одного дня вони повернулися до дому і більше ніколи не чули звуків війни.

В той вечір я назавжди позбавилася від російського контенту музика, фільми, книги. Відписалася від усіх «хороших рускіх», перейшла на українську. Ці всі дії були такими очевидними що в мене червоніють щоки, кожного разу я згадую про це. Чому я так довго не могла зрозуміти що правильне, а що ні?

Мабуть, я була ще дитиною. Дитиною що боялась майбутнього, що не хотіла виходити з зони комфорту. З перших днів повномасштабної війни я находилася за кордоном, я не чула вибухів, я не бачили момент зруйнування домівок, смертей людей. Дуже довгий час я відділила себе від новин, настільки сильно я не хотіла бачити жахіття війни. Ізольована від реальності, у своїй бульбашці де я не чула рідної мови, такі прості речі як любов до Батьківщини прийшли занадто пізно. Якою ж дурепою я була.

Цього було за мало. Я вірила що я можу зробити більше.

Перед тим як змінювати світ, я мала змінити себе. В моєму просторі зʼявилося більше українсько мовного контенту, підтримка вітчизняних виробників увійшло до моїх звичок. Щоб бути більш обізнаною я регулярно дивлюся новини та їх аналіз.

Я згадала що на початку повномасштабної війни мама волонтерила десь у Кракові. Проте більшість з тих пунктів були вже зачинені. Шукаючи в інтернеті де є волонтерні центри я ходила від місця до місця поки не знайшла Райскіх Павучків. Там люди плели сітки та надсилали їх бригадам, робили окопні свічки та передавали гуманітарну допомогу. Спочатку я сама ходила туди раз на тиждень, потім долучила своїх друзів. Пройшло вже більше року, а я не приривно ходжу допомагати нашим захисникам і захисничкам.

Проте, з усіх речей які я роблю для України є дещо чим я пишаюся найбільше.

В моєму житті є одна річ без якої я б не змогла жити – книжки. Десь рік в мені сиділа ідея о підлітковому літературному курсі, де я та мої однодумці розмовляли о книжках з обох сторін автора та читача. З повномасштабною війною попит на українських письменників зріз у декілька разів, і не дивлячись на стереотип що не існую хороших українських творців, більшість з наших книжок можуть з легкістю позмагатися з всесвітніми бестселерами. В даний момент в мене йдуть переговори з благодійною фундацію у Кракові, щоб я змогла розпочати цей клуб для усіх охочих.

Не дивлячись на те, наскільки соромно мені за свої думки і дії в минулому я неймовірна щаслива допомагати людям навколо себе. Моя історія про маленьку, налякану дівчинку, яка не хоче брати на себе відповідальність. Поте розуміє на скільки це критично, тому йде і робить те що потрібно. Своєю допомогою я намагаюся змінити світогляд людей навколо, батьків, родичей, друзів, колег… а найголовніше себе.