Я родом із Луганщини. Війна для мене почалася не у 2022 році, а у 2014-му. Ми вже тоді бачили, що таке страх, стрілянина, невідомість. Але тоді все-таки нам вдалося вижити. Ми залишилися. Росія не забрала всю область, і життя більш-менш стабілізувалося. Ми вчилися жити заново, з оглядкою, але з надією. А потім - 2022 рік. Повномасштабне вторгнення. В один момент зникло все: світло, вода, газ. Магазини закрилися, продукти зникли, ліки було не знайти. Люди бігали містом у пошуках хоча б чогось. Спочатку це було схоже на хаос, потім - просто на виживання. 

Обстріли не припинялися. Щодня, щоночі. Прилітало так часто, що перестаєш рахувати. Були загиблі. Дуже багато загиблих. 

У якийсь момент я зрозуміла: потрібно їхати. Залишатися - це означає померти. Взяла за руки дітей та поїхала. Дорога була страшною, з постійними звуками вибухів. 

Моя мама залишалась в окупації в Сватовому. Вона просила, щоб я до неї приїхала, але мене до неї не пропустили на блокпостах. У мене троє дітей, я не могла ними ризикувати. Згодом мама померла. Я не змогла з нею попрощатись, її ховали куми. 

Я чекаю миру. Вірю, що ми повернемося додому. Що все відбудуємо. Що рідне місто оживе. Головне - щоб це все закінчилося. Назавжди.