Коли почалася війна, я був вдома. Почув спочатку один гучний звук - начебто далеко. Через кілька годин уже стало ясно: це не просто тривога. Це не жарт. Це війна. І я з дружиною та онукою - зовсім поруч із кордоном. Росія почала наступати з шаленою швидкістю. Ми не встигали навіть зрозуміти, що відбувається, як усе вже змінилося. Дуже швидко стало небезпечно. Почалися обстріли, у місті закрилися всі магазини, не працювали аптеки. Продукти купити було неможливо - на полицях порожньо, у гаманці паніка. Зі світлом і водою теж стали перебої - то є, то немає. Я вивіз онуку до доньки в Польщу, потім повернувся додому. 

Обстріли були постійні. Особливо вночі - дрони гуділи над будинками, ракети прилітали з таким звуком, що здавалося, серце зупиниться. Кілька разів потрапляли в наш район, один раз снаряд упав зовсім поруч. У нас у дворі вікна повилітали. Люди в паніці. Хтось їхав, хтось, як я, залишився.

Тримаюся. Кожен день боротьба - зі страхом, з тривогою, з відчаєм. Я б дуже хотів, щоб усього цього не було. Щоб повернутися в те саме, мирне життя, де все було зрозуміло. Але поки що - це триває.

Я вірю, що все закінчиться. Виїхав до Сум, не витримав. Іноді навідуюсь додому, ремонтую будинок. Дуже чекаю миру та закінчення війни.