У нас троє дітей. Донька поїхала вчитися в Харків, син - у Дніпро, і ще одна дитина залишилася з нами. Почалася війна, і ми до серпня місяця не виїжджали з міста, бо були окуповані. 

Шокувало, коли моя дитина писала: «Мамо, як хочеться жити». Її з Харкова вивезли у березні місяці, коли все почалось. У школу, де вони ховалися, був приліт, їх вивезли. А це знову вона поїхала туди.

Ми спочатку не зрозуміли, що це було. На початку в місті не було пострілів, нічого такого. Були танки, були погрози, мера нашого забрали, досі його знайти не можуть.

Ми до серпня були в місті. Почали казати, що діти повинні йти в російську школу, тому ми зібралися і виїхали швидко. Двоє наших дітей залишалися на підконтрольній території України, а одна була з нами в окупації, тому ми її вивозили.

Четверо діб стояла маршрутка у Василівці на пропускному пункті, потім приїхали до Запоріжжя. Тут зараз наймаємо квартиру, живемо з дитиною і чоловіком. Чекаємо, коли поїдемо додому. Тільки і чуємо, що в нас хату хочуть забрати. У нас чужі живуть вже на дачі - це не дуже приємно.

У Запоріжжі в 2022 і 2023 роках було дуже багато гуманітарної допомоги, ми отримували допомогу від Фонду Ріната Ахметова. Тримаємося, по-іншому ніяк. Діти мріють додому потрапити, побачити своїх однолітків, сісти за парти. Бідні діти з таким навчанням.

Мені дуже захотілось допомагати чимось. Я попала в благодійний фонд «Паляниця», де ми плетемо сітки, допомагаємо, чим можемо. Хлопці приїжджають - приємно обіймати їх, бачити їхні посмішки.