24 лютого я на роботі була. Зранку зателефонував син і спитав, чи можна до мене дітей завезти, бо війна почалася. 

Ми з чоловіком сиділи вдома, і нас староста попросила допомогти видавати гуманітарку. Десь до вересня нас було 77 чоловік, а коли почалися дуже сильні прильоти, люди повтікали.

Обстріли шокують. Хіба можна так жити?

Мій чоловік загинув. Діти в Запоріжжі працюють. У мене один син інвалід, а другий працює.

Важко було виїхати, мости були розбиті, але в нас вийшло. Тут, у Запоріжжі, також бувають прильоти, але я вже не боюся, бо ще й не таке бачила.

Хочеться, щоб швидше війна закінчилася, бо люди вже не витримують. Треба щось робити. Цілий світ не може зупинити тих росіян.