Марія Мейта, 9 клас, ТОВ «ЛІКО-ШКОЛА»

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гунько Ганна Володимирівна 

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

В Україні війна. Італія. Травень 2022 рік.

Будучи дитиною, ти маєш  звичку -  ніколи не припиняти думати. Це ще цікавістю називають, інколи це вміння фантазувати, або ж це рефлексія. У мене так було, та й досі є. Насправді, так, діти бувають різні, і кожен сприймає все по-своєму, але інколи ти дивишся цій душі в очі і розумієш, що вона аж дуже «по-дорослому» дивиться у відповідь, і ви розумієте одне одного без слів; так вийшло й у нас.

Для контексту: в Україні війна, ми з частиною сімʼї опинилися десь, де повітря, атмосфера, люди - усе істотно відрізняється від нашого буденного. Десь, де дух спокою спустошує тебе та тривожно вивітрює. Десь, де присмак черствої байдужості окутує з ніг до голови, і ти ходиш по палаючій землі і кричиш, та ніхто не чує. Десь, де лимони на деревах насміхаються з тебе, бо ти чужий. І гори звисока не захищають, ні - полонять тебе, немов знають: ти не підеш. І з цим почуттям відчуження існуєш.

Отож, перебуваючи там, ми мали традицію - ходити гуляти містом. Так кожного разу йдеш - куди шлях поведе. Це була та розрада, що хоч трохи допомагала тримати гори, не дивитись на лимони і вчитись рухатися із заплющеними очима.

І ось вже перед тобою дитячий майданчик. Будинки пʼятиповерхові: жовтий, зелений. Гойдалка. Бачиш дівчинку, років 4-5, - гойдається, сама. Її звати Пенелопа, і це єдине, що вона могла нам сказати. З того дня ми стали приходити на майданчик частіше, і ти вже чекаєш моменту зустрічі, знаєш: там буде вона. Ми розуміли одна одну мовчки, чомусь я знала, що їй відомо, хто ми й звідки. У неї була бабуся, котра зазвичай сиділа з цигарками на лавці неподалік. Думаю, була вона не надто в захваті від нас як «друзів» онуки. Коли ми прийшли знову, Пенелопи не було. Я тоді дещо злякалась, гадала, куди зникла моя подруга…

У наступний день ми знову гуляли, аж раптом зʼявилася Вона, і бачу, що посміхається, біжить підстрибуючи з чимось в руках. За нею молода пані у сукні з лимонами, які на цей раз не зловтішалися, ні, вони просто були. А далі бабуся йде, з несподівано приємним обличчям, без цигарки. Пенелопа підбігає. Тримає морозиво жовто-блакитного кольору, і з усмішкою простягає мені. Пані з лимонами підходить, дістає телефон, перекладач, і пише: «Моя донька сказала, що в неї друзі українці, я спочатку не повірила, але бабуся запевнила, що так, справді. Тому вирішили пригостити символічно, це найменше, що можна зробити».

Пенелопу я більше не бачила, але спогад закарбувався, і тоді я чітко відчула, усвідомила: ми не самі. Мабуть, це було найсмачніше морозиво, що я їла колись. Зі смаком вдячності людині за буття людиною.