Мені 75 год уже. Спочатку тут ні клуба, ні магазина, нічого не було. Ми бігали на танці в інший клуб. Хати були такі старенькі. Потім начало село відстроюватися, клуб построїли, магазини построїли. Я починала працювати у 1965-му, була лікарня. Больницю тут построїли, асфальт поклали. Село відродилося. Ми купили старий домік з чоловіком. Держали хазяйство.
А тоді, як начались оті обстріли, світло поперебивають на фермі, ніде свєту немає, туди ніхто ремонтіровать не дойде… Через огород, через хату все летить. Не виносімо, що робиться, земля ходором ходить! У одного сусіда половину криші зняло, у того – стільки-то шиферінок. Поряд попадали снаряди.
Два парня загинули. Один наїхав машиною на снаряд чи на що він там… розтяжка чи шо воно там таке – погиб. А другий пішов по своєму дворі і там тоже розтяжка була. Моментально загинули хлопці молоді, по 40 год.
Дітей стільки погібло, каліками стали… Не можна дивитися. То руку одірве, то ногу одірве, то зреніє втратять. Хіба це можна переживать у таке время войну?
Оце зараз вечором тільки якийсь там вибух – уже кидає, уже вилітаю із корвалолом, з телефоном. Так трасе мене, як нєрвно больна. Ну шо робить? Як далі жить?
У мене, ладно, возраст. А онука ранило. Вони у кредіт понабирали телевізор, плазменій чи який, здоровий, комп’ютер, комп’ютерний столик, діван, кресло. Побило все в хаті, як два снаряди чи три в хату упали. Нічого немає, абсолютно нічого. І мебель побило, і посуду побило, усе на світі.
Гуманітарну допомогу нам дають, там і сахар, і олія, і мука. Шо не хватить – трошки підкуплю. Крупа є. Спасибі велике, від усіх пенсіонерів.
Оце саме більше пожеланіє, щоб стрільбу прекратили. Тільки аби война прекратилася!
.png "«Приїхала з двома сумочками до Білозерського»")
.png "«Світло у нас пропадало, бо бомблять»")
