Мені 63 роки. Я живу з дружиною в селі Євгенівка Миколаївської області. Понад вісім місяців ми були в окупації. Я пенсіонер. Дружина не працює. Син служить. Онуки за кордоном. Сумуємо за ними.

Ми перші два місяці жили в погребі, бо постійно літали снаряди. Потім я перейшов у будинок, бо застудився. Згодом і дружина вийшла з погребу. 

Окупанти вимагали картоплю, масло, цукор. Обкрадали будинки тих людей, які виїхали. Молоді військові забирали автомобілі, їздили на них п’яні і стріляли. В одного чоловіка застрелили кабана, у інших – корів і телят. У мене вкрали курку. І в односельчан курей відбирали. 

Росіяни забирали мою племінницю у підвал. Били її, травили газом, топили у відрі з водою. Випустили через п’ять днів. Коли вона прийшла додому, у неї боки й ребра були сині. Тепер вона має проблеми з серцем. 

Світла не було рік. Один чоловік мав генератор і качав воду зі свердловини. До нього з усієї вулиці приходили по воду. З продуктів було те, що мали в запасі. Городи саджали під обстрілами. Допомагали людям: роздавали птицю багатодітним сім’ям і тим, у кого нічого не було. 

Були влучання в контору й житлові будинки. Нам влучило в куток кухні. Сусідці розбили веранду й дах. Добре, що її не було вдома: донька забрала її в Німеччину. Також було пряме влучання у будинок, розташований неподалік. 

Думаю, що до осені наші військові вийдуть на кордони, але війна не скінчиться. Росіяни ще довго обстрілюватимуть нас.