Пітель Софія, 10 клас, Чернігівський обласний науковий ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Лілік Ольга Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

24 лютого 2022 року — день, який назавжди залишиться в нашій памʼяті. Цей день я згадую постійно: я прокинулась вранці, дякувати Богу, не від вибухів, мама відразу заборонила читати будь-які новини, але, звісно, рука потягнулась до телефону. Обстріл українських міст, сотні повідомлень від друзів та знайомих, незрозумілість, що буде далі, напевно, лякали найбільше. Маму викликали на роботу… Мені ж було сказано збирати речі.

,,Все життя в один рюкзак,, — це фраза, що відома багатьом. Але все ж, я зібрала рюкзак і зі сльозами на очах вирушила в невідомість.

Їхати я не хотіла надзвичайно. Невідома дорога, яка насправді тривала годин 4-5, для мене тривала вічність. Поїхали ми в сусідню область, де нас гостинно прийняли знайомі. Нагодували, виділили спальне місце. Відволікались ми, як могли (новини читали постійно). Як виявилося, там ми залишились ненадовго і вже того вечора ми виїхали звідти, адже орки були вже неподалік від нас. Дорога… Доба в дорозі… Не хотілося ні їсти, ні пити. Приїхали ми до заочно знайомих нам людей на захід України рівно через добу. Ми були настільки виснажені, що не хотілось нічого, окрім спати. Тієї ночі прозвучала сирена — ми спустилися до погребу, адже укриттям це було важко назвати.

Прожили ми там 2,5 місяці і вирушили додому. Тим часом, моє місто було в окупації.

Переживала за рідних я страшенно. Дорога додому була набагато швидшою, але тяжкою морально. Знищено багато будинків, магазинів. Тяжко описати зараз те, що ми бачили. Ми пробили колесо уламком російської техніки та попросили допомоги в наших найкращих військових, вони, звісно ж, допомогли, ще і дали нам солодощі. Приїхавши додому, я видихнула — всі поруч рідні, усі цілі та живі.

Я думала, що найстрашніше вже позаду, але ні. Коли почали гинути мої знайомі та друзі, я зрозуміла, що ціна того, що я можу спати в ліжку та не чути вибухів, жити під синьо-жовтим прапором, набагато вища.

Дуже тяжкі втрати цих та всіх інших Героїв я буду памʼятати, допоки бʼється моє серце.

Усе потрохи відновлювалось… Згодом я почала волонтерити. Спочатку це були коробки тепла з різноманітним наповненням усього необхідного, далі, звісно, лотереї для збору коштів, наймасштабнішим був збір на захисти для техніки.

Мала честь співпрацювати з підрозділами, про які знають більшість. Моє волонтерство не закінчується і зараз я в процесі створення масштабного проєкту.

Найприємніше — це віддача від військових: подарунки, відео, прапори з підписами. Це все я зберігаю….

Також я відвідую військово-патріотичні заходи, які сприяють обізнаності в тактичній медицині та багато чому іншому. На заходи приїздить багато відомих людей та музикантів.

Війна відкрила очі на багатьох людей, яких я вважала близьким. Слава Україні!