Юлія Сергіївна

«Мій чоловік дивом залишився живим, а будинок розбомбило»

До війни я заміж вийшла, ремонт у будинку зробили, дитина народилася. Першого дня війни ночували в підвалі з маленькою дитиною, і це страшно. Снаряди розривалися дуже близько. Тут коїлось щось нереальне… Станція евакуювала сім'ї своїх співробітників, і ми зі сльозами благали, щоб мене з дитиною вивезли. Мій батько там працював, а я вже була під прізвищем чоловіка.

Коли вдруге бомбардували, це було ще страшніше. Світла немає, зима, холодина. Нас евакуювали. Станція виділила автобуси, і матусь із дітьми вивезли до пансіонату. Якимось дивом виявилося вільне місце, і ми з дитиною поїхали. А якби залишилися вдома, невідомо, що могло статися.

Я ніяк не могла додзвонитися до чоловіка і набрала батька. А він каже: «Треба зателефонувати до Юрія. Може, він там неживий?» Я в паніці знову набираю чоловіка кілька разів. Зрештою, він відповідає: «Я живий. Будинок розбомбило».

Коли «Гради» стріляли, до нашого будинку прилетіло три снаряди. Один потрапив до морозильної камери. Чоловік мій дивом живий залишився, бо у ванну зайшов. Зібрав деякі речі у зруйнованому будинку і приїхав до нас. Потім ми разом поїхали до родичів у Запоріжжя, де прожили понад три роки. Чоловік працював, та все одно тягнуло додому.

Повернулися ми до Світлодарська, жили у бабусі на шиї, поки чоловік будинок відбудовував. Переїхали, коли ще не було шпалер і спали на підлозі на перинах. Тяжко було.

Фонд Ріната Ахметова нам допомагав продуктами, а Червоний Хрест допомагав будинок відновлювати. Потім нам ще давали допомогу на купівлю курей, так ми перепілок купили.

Я мрію піти на роботу, щоб нормально дітей забезпечувати і самим жити. І звичайно ж, щоб війна закінчилася. Хочеться, щоб наші діти жили добре.