Надія Павлівна згадує, як ховалася від обстрілів і вдома в Торецьку, і у брата в Новгородському. Шкода, що від своєї пам'яті їй нікуди не сховатися.

Коли війна почалася, я була у брата в Новгородському [Нью-Йорк], а над Торецьком літав літак. Як тут було моторошно, не дай Бог! Міськвиконком згорів, люди гинули... Я через тиждень приїхала додому, а у мене в квартирі вікна вибиті, страшна справа. Я живу на останньому поверсі. Так ми під час обстрілів всі на перший бігли і там ховалися. Таке було! А коли у брата була, ми в підвалі з ним сиділи і годину, і дві бувало. Їх теж бомбили. Ой, не дай Бог. Чи припиниться це коли-небудь? І як таке забудеш?

Раніше нас гуманітарна допомога сильно виручала. Брат в Новгородському отримував, а я в Торецьку. Нам продукти привозили від Фонду Ріната Ахметова. Допомагав нам Рінат Леонідович, ми йому вдячні будемо завжди.

Ховатися бігли з останнього поверху на перший

Так хочеться в Донецьк з'їздити, як раніше. Там так добре кругом було! Троянди, краса була. Так хочеться знову повернути мир і всю цю красу, яка була навколо.