«Мій мозок відмовлявся сприймати дійсність»

Останній день весни, 31 травня 2014 року. Останній мій день у Донецьку. На пероні залізничного вокзалу стою я з двома синами й невеликим чемоданом, забитим літніми речами.

Вели себе тихо. Діти щодо цього були проінструктовані, щоб зі сторонніми не спілкуватися, не розповідати, чим я займаюся. Я була однією з організаторів проукраїнських мітингів у шахтарській столиці. І тут я бачу свою шкільну вчительку, яка йде до мене й чистою українською мовою говорить: «Танюшо! І ти до Львова їдеш?» І на повний голос вона дякує за мою проукраїнську позицію.

Тоді мені хотілося тільки одного – благополучно доїхати до Дніпра. Попутником виявився літній чоловік, який за 5 годин не промовив жодного слова. Тоді у всьому вагоні відчувалася напруга. Але тільки-но поїзд приїхав у Дніпро, люди стали більш розслаблені, потроху розговорилися один з одним.

Потім ми переїхали до Львова. Деякий час ми були в подруги, а потім приїхала колега з Донецька, і ми удвох орендували 4-кімнатну квартиру. Вона була абсолютно порожньою, лише три вилки лежали в шафі.

Допомога надходила з усіх усюд і від усіх. Але мій мозок відмовлявся сприймати дійсність, я все ще сподівалася, що скоро ми повернемося додому. Якщо мені чогось не вистачало, і думки не було піти купити, адже я знала, що ця річ у мене є в Донецьку і навіщо мені така ж друга? Я сподівалася, що закінчаться літні канікули, і ми повернемося додому, адже на той час військові дії припиняться.

Настала осінь. Молодший син пішов у перший клас до львівської школи, старший – у п’ятий. У Львові я опинилася сама з двома дітьми, без батьків і будь-якої іншої підтримки родичів. Але, незважаючи на всі труднощі, особливо засмучуватися часу не було. Діти, уроки, робота й величезна всебічна підтримка львів’ян.

Упасти в депресію мені не давали друзі та знайомі. Нас постійно запрошували в гості, ми дізнавалися про місцеві традиції, відзначали всі свята, які прийнято відзначати у Львові. І я пам’ятаю, що в якусь мить молодший син сказав: «Давай ми не будемо ходити на всі свята, тому що я втомився святкувати».

Дуже яскраво ми відзначили Різдво у 2015 році, яке в буквальному сенсі перевернуло моє життя. Після цього прийшло розуміння, що Львів – наше місто, що ми тут живемо, а не в гостях на пару тижнів.

Ми поставили театралізоване дійство – донецько-львівський вертеп з унікальним текстом – і два дні ходили по місту, заходили в будинки до незнайомих людей. Я розуміла, що для багатьох ми вже не перші, але всюди нас приймали з радістю.

Тільки в одному будинку на нас дивилися, як на інопланетян. Господарі протягом усього нашого вертепу жодного разу не підспівали, не посміхнулися. Вони тільки в кінці дійства поплескали, що теж було несподівано. І коли ми вже зібралися йти, господарі сказали, що вони недавно приїхали з Криму і вперше в житті бачать таке святкування Різдва.