Бадя Оксана Русланівна, вчителька англійської мови в Запорізькій гімназії №32

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни. Тисяча днів болю, втрат, але й надії, віри та боротьби за майбутнє. Для мене ці дні — це особиста історія, яка почалася 24 лютого 2022 року. Я, звичайна вчителька англійської мови із Запоріжжя, завжди мріяла навчати дітей і будувати майбутнє для своєї маленької доньки в мирній Україні. Але одного ранку наша звична реальність зруйнувалася.

Того дня, коли почалися перші обстріли, я прийняла рішення. Ми з донькою сіли на евакуаційний потяг до Польщі. Усе відбувалося швидко, спонтанно. Я не знала, що брати з собою. Чи взяти іграшки та книги для доньки, чи лише найнеобхідніше для кількох днів? Я ще не усвідомлювала, що ці кілька днів перетворяться на цілий рік.

Наш шлях до кордону був тривалим та важким. Потяг переповнений людьми з однаковим виразом обличчя: страхом і невизначеністю. Ми їхали крізь темряву та холод, але в серці світилася маленька іскра надії.

Польща зустріла нас теплом і підтримкою. Я була вдячна за гостинність і допомогу, але, водночас, не могла позбутися відчуття, що ми не на своєму місці.

Перші місяці в Польщі були для нас часом адаптації. Я почала викладати своїм українським дітям онлайн, щоб хоч трохи повернути собі відчуття нормального життя. Донька швидко знайшла нових друзів, хоча часто сумувала за домом, за татом, за своїм ліжком. Ми жили в постійній невизначеності, питаючи себе: коли ми зможемо повернутися додому?

Кожного дня я слідкувала за новинами з України, мріяла про день, коли можна буде повернутися. Час минав, і я зрозуміла, що навіть у відносній безпеці закордоння не може стати нашим постійним домом. Моє серце залишилося в Запоріжжі, з людьми, які не виїхали, з моїми учнями, котрі продовжували навчатися дистанційно під звуки сирен.

Після року життя в Польщі ми прийняли рішення повернутися додому. Це не було легким вибором, але він здавався правильним. Ми знали, що вдома буде нелегко, але я також знала, що не можу жити без своєї країни. Відчуття приналежності до рідної землі було надто сильним.

Повернення до Запоріжжя було як дихати на повні груди після довгого утримання повітря. Ми з донькою знову опинилися серед друзів і рідних. Моя школа продовжувала працювати онлайн.

Я відновила свою роботу вчительки, і, незважаючи на постійні тривоги та небезпеку, я відчувала силу в кожному дні. Мої учні — це ті, заради кого варто працювати і боротися. 

Їхні посмішки, їхня любов до життя — це те, що підтримує мене в найскладніші моменти.

Моя донька, охоча ще маленька, відчуває кожен момент цієї війни. Вона питає мене, коли настане мир, і я відповідаю: "Скоро, люба. Ми обов’язково переможемо". І я вірю в це з кожною клітинкою свого тіла. Ми пережили важкі часи, але ця війна зробила нас сильнішими. Вона навчила цінувати кожен день, кожну хвилину.

1000 днів війни — це мій шлях від страху і втечі до повернення та надії. Ми живемо під звуки сирен, але віримо, що скоро ці звуки зміняться на пісні миру. Наша Україна неодмінно переможе, і цей шлях, хоч і важкий, обов'язково приведе нас до світлого майбутнього. Я вірю в свою країну, в її силу і незламність. І вірю, що майбутнє моєї доньки буде мирним і щасливим у вільній Україні.