Боднар Поліна, 9 клас, Вінницький ліцей №7 ім.Олександра Сухомовського

Вчитель, що надихнув на написання — Засімович Олена Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Тисяча днів… Це велика цифра. Важко осягнути, як багато змінилося за цей час. У мирні часи тисяча днів може пройти непомітно. Буденні справи: відвідування школи, зустрічі з друзями. Але під час війни кожен день стає випробуванням, кожен момент сповнений тривогою, надією та боротьбою за життя. Мій шлях через ці тисячу днів був сповнений як болем, так і новим усвідомленням важливості кожної миті.

Коли все почалося, війна здавалася нереальною. Ми всі звикли до того, що війна – це щось далеке, що це буває в новинах, але ніколи не торкнеться нашого життя. Однак усе змінилося в одну мить. Вибухи, обстріли, повідомлення про загиблих – це все стало частиною мого щоденного існування.

Спершу було страшно, але потім прийшло розуміння, що й у такій реальності потрібно вчитися жити.

Мій шлях розпочався о сьомій ранку. Я прокинулась від криків сестри та матері про війну. Цей день мав бути святковим... Я готувалася йти на випускний сестри, але війна забрала ці щасливі миті. Жахлива війна, яка увійшла в моє життя, тривала вже тиждень. З кожним днем ріс страх, але зростала й надія на швидку перемогу українського народу. Мої ночі проходили в тому ж підвалі, в якому мої прабабуся та прадідусь ховалися під час Другої світової війни.

Все змінилось в той день, коли мені повідомили, що я маю поїхати в іншу країну. Без батьків. Під час переїзду в Словаччину нам допомагали волонтери та багато добрих людей. Шлях лякав.

Коли я переїхала – спершу було дуже важко.

Навчання проходило в режимі онлайн. Спілкування з друзями й учителями стало для мене якимось особливим.

Інша мова, інша культура, інші люди. Всі співчували, переймалися нашими проблемами. Із дорослих була моя хрещена та п’ятеро сестер. У кожної з нас були свої почуття, звички, вподобання. Всі звикали одна до одної. Звикали бути дорослими й брати відповідальність не лише за себе, а й за тих, хто поряд. В одинадцять років я раптово стала дорослою. Але мої думки постійно підживлювалися бажаннями поїхати в Україну, до мами з татом. Війна багато чого й кого забрала в кожної людини: сім’ю, друзів, коханих. Кожного дня ми сподівалися, що війна закінчиться, що все буде добре. Але вона й досі триває. Півтора роки я прожила в Словаччині: потроху опановувала мову, знайомилася з людьми, які згодом стали для мене як рідні.

Словаччина – це суцільна природа, яка оточує з усіх боків. Високі гори, на яких оселяються хмари, широкі лани, поряд бігають олені та інші дикі тварини. З кожним днем життя в цій країні заспокоювало мене й дарувало нові враження.

Через деякий час я мала змогу повернутися додому. Перші кроки на рідній землі були з важким серцем, наростала тривога, відчувався біль. Але попри ці тривоги я була щаслива повертатися в Україну!

Війна навчила мене, що справжня сила не в зброї чи владі, а в людській єдності та підтримці. Я бачила як люди, не знайомі один одному, об’єднувалися, щоб допомогти: готували їжу для тих, хто залишився без домівки, збирали речі для біженців, рятували поранених.

Навіть попри те, що ми виїхали з України, моя сім’я долучалася до цієї спільної справи. Ми збирали речі біженцям, допомагали з їжею та донатили для Збройних сил України.

Допомагаючи іншим, я відчувала, що наші старання мають важливе значення.

За ці тисячу днів багато людей втратили друзів, людей, з якими разом пройшли життя. Кожна втрата боліла, кожен похорон нагадував про те, наскільки крихке людське життя. Війна змінила мене… Тисяча днів показали мені, що я сильніша, ніж могла уявити. Вона навчила цінувати дрібниці, моменти тиші, можливість просто поспілкуватися з родиною та з друзями.

Мій шлях під час війни – це шлях до внутрішньої стійкості. Я зрозуміла, що сила не лише в боротьбі з ворогом, але й у здатності зберегти людяність у найтемніші часи. Це здатність продовжувати жити, навіть, коли здається, що навколо все руйнується.

Тисячу днів я пройшла не одна. Поруч завжди була та, яка несла зі мною цей тягар – моя сестра. Разом із нею ми вчилися жити в нових умовах. Підтримували одна одну й саме це давало сили йти далі. Зараз я розумію, що війна залишила важкий слід в моєму житті, а також вона заґартувала мене. Я навчилася жити одним днем, цінувати кожен момент і вірити, що навіть у найскладніших обставинах можна знайти сили для боротьби і для надії на краще.

Мій шлях ще не завершився, але я знаю, що ми обов’язково дійдемо до перемоги, і наша країна знову буде вільною та квітучою!