Ткаченко Юлія, 3 курс, група 1К22, Слов’янський фаховий коледж КАІ

Вчитель, що надихнув на написання есе — Іванісова Наталія Володимирівна

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

Мені здається, що подій, які змінили все, доволі багато в моєму житті. Кожна людина живе, навчається, працює, має свою сім’ю і, звичайно, віддає. Віддає, частково, себе, свій час, свою енергію і безмежну допомогу один одному.

Мене звати Юлія, і своє ім’я я отримала від старшої рідної сестри. У нас доволі велика різниця у віці. Вона старша за мене на 13 років. І, як звичайно, буває старші діти допомагають з молодшими братиками і сестричками. Так вийшло і в нашій родині. Раніше я не розуміла, а зараз все частіше згадую слова своєї «роднульки», так я називаю її, що вона дуже чекала мого народження і була задоволена, що тепер не лише у подружок є молодшенькі, а й в неї також. Коли вона йшла на прогулянки зі своїми подружками, то й я була з нею, наче маленький хвостик.

Але час йшов, і в третьому класі відбулась подія, яка дійсно вже тоді змінила моє життя і дала мою майбутню улюблену професію.

Моя сестра відвела мене на прослуховування до музичної школи, тоді вони ще мали таку назву. А далі все пішло і поїхало. Почалась творча історія, я ходила «на музику», до речі, піаніно мені також придбала сестра, бо вона вже працювала. Були уроки, академконцерти, репетиції. Колись навіть здавалося, а навіщо воно мені. Але ж... закінчила школу, музичну школу, отримала вищу освіту в педуніверситеті по направленню вчитель музики і вчитель молодших класів.

Але настав 2014 рік. І з того року, з тільки що отриманим дипломом почалось моє доросле життя. Я вже можу писати велику книгу про те, скільки я змінила міст і країн. Я шукала себе. Доводилось жити в складних умовах, працювати на підприємствах по 15 годин на добу. І ось переломний період в моєму житті настав тоді, коли за допомогою своєї подружки в 2019 році я приїхала працювати до Чехії. Після зміни декількох робіт я познайомилась з великою кількістю людей. Приймала їх побут і вподобання, вивчала іноземну мову і їх культуру. І в один день потрапила до школи мистецтв. І ось вже три роки, як працюю вчителем музики з фортепіано і синтезатора, також маю години хореографічного направлення. До мене ходять як чеські діти, так і українські, яких там не так і мало після 2022 року.

Я займаюсь улюбленою справою всього свого життя, проводжу додаткові безкоштовні заняття з учнями і дуже горда, що наші діти знають і іноземну мову, але пам’ятають і свою рідну.

Вже рік як я є учасницею хору «Соняшник», який безкоштовно і благодійно виступає в різних містах Чехії з приводу концертної діяльності, а саме головне — кошти, які люди можуть добровільно надавати під час виступів, передаються моїй рідній Україні на потреби житла для людей, волонтерів та армії. В нашому колективі є і чеські дівчата, і наші україночки. І, до того ж, всі наші концерти і виступи проходять обов’язково в національному одязі, у вишиваночках.

А ще в даний час отримую другу освіту, навчаюсь на дистанційній формі навчання. І намагаюсь також проявляти себе в коледжі з боку мистецтва, приймаю участь у різноманітних заходах, отримую сертифікати, дипломи і подяки. Часу на всі свої роботи, вподобання, заняття і навчання обмаль, але я так звикла, мені подобається мій вічний рух, що іноді забуваю про їжу.

Мені подобається допомагати, я завжди готова надати руку, плече і, якщо потрібно, вухо, яке вислухає.

Кожного року в період відпустки я намагаюсь хоча б на декілька днів приїхати додому, щоб зустрітися зі своїми батьками, сестрою і племінницею. Але влітку 2022 року такої зустрічі не відбулося. Ми не бачилися довгих два роки і так бігли один одному на зустріч, сльози радості котились по щоках, коли приїхали на залізничний вокзал. Мої найрідніші люди живуть у Донецькій області і не мають ніякого бажання покидати свою домівку. Я дуже чекаю на нашу наступну зустріч, щоб обійняти, поцілувати своїх рідненьких і, звичайно, поплакати від щастя, що ми разом.