Заєць Світлана, вчитель, Петрівський ліцей Скороходівської селищної ради Полтавської області

"Подія, яка змінила все. Сила допомоги"

На жаль, подією, яка змінила все в моєму житті, стала клята війна — неочікувана, підла, жахлива. Вона порушила не лише мрії, бажання, сподівання, а й повністю знищила мою стабільність і рівновагу. Безпорадність та страх огортали кожну клітинку мого тіла і тримали міцно, мов лещата. Мій ранок щодня починався з думки, що це сон, але новини знову кидали мене в жорстоку, нелюдську реальність.

Я боялася не за себе, а за рідних мені людей: дітей, внука, батьків. У голові роїлися сотні думок і будувалися тисячі планів про те, чим я можу бути корисною в такий час.

Хотіла якомога швидше бути десь «при ділі», тож почала шукати варіанти. У військкоматі мені відмовили в мобілізації (думала, що хоч борщі хлопцям десь варитиму), але я не здавалася, бо не могла бути осторонь, коли мій син, військовий офіцер, боронить українську землю з 2014 року. Було соромно просто безтурботно проживати години, дні, місяці, а там, десь, мій спокій виборюють рідні незнайомці.

День починався і закінчувався думками про можливу і неможливу підтримку війська українського. Ось так і почався мій «шлях допомоги». Спочатку це були зарядні станції для бригади мого сина, а потім я вже не могла залишити без засобів захисту чи шин для авто тих, хто стримує ворога нелюдськими зусиллями, а іноді, на жаль, навіть ціною власного життя, бо розуміла, що моя допомога — це захист, життєво необхідні речі, маскування, їжа. Все це — надійний тил, який дійсно має бути надійним, бо це важливо знати і відчувати там, на фронті.

Зараз я волонтер «зі стажем». Нашою командою «Петрівський Батальйон Небайдужих» сплетено сотні маскувальних сіток різних розмірів, випечено дуже багато смаколиків, зв’язано шкарпеток та килимків для сидіння, відправлено тисячі посилок нашим захисникам.

Зараз, коли за спиною одинадцятий рік війни, я думаю, яким би могло бути моє життя, якби не це кляте жахіття. І раптом виявляється, що мій мозок відмовляється генерувати якісь ідеї, які стосуються мирного, безтурботного життя. Це страшно, коли людина не може зупинитися, щоб перепочити, набратися сил, «перезавантажитися» врешті-решт, помріяти. А мрія зараз у всіх одна — перемога.

Десь у підсвідомості, як з густого туману, виринають спогади. Вони не дають забути відчуття безвиході, безнадійності, приреченості, які на початку війни огорнули багатьох українців, які не знали, що робити.

Я також була серед них, але зараз у мене інше сприйняття всього, що відбувається, інша соціальна позиція.

Моє життя ніби роздвоїлося: я працюю в ліцеї і зранку навчаю молоде покоління, а в другій половині дня тримаю волонтерський стрій скільки є сили — печу смаколики, пакую посилки, відкриваю збори, шукаю необхідні речі для військових, роблю сухі супи.

Так я допомагаю наближати перемогу, а ще це дає мені силу чекати сина з війни та вірити, що наші Герої знищать клятого ворога й обов’язково повернуться до своїх домівок.

Слава Україні! Героям слава!