Мені 31 рік. У мене троє діток, наймолодшу народила місяць назад у Запоріжжі, де ми зараз мешкаємо. Виїхали недалеко від дому в надії повернутися. Ми зі Степногірська Запорізької області. Це 30 кілометрів від Запоріжжя в сторону Василівки - там нас війна і застала 24 лютого зранку. 

Ми три дні були вдома, потім переїхали до батьків. Жили разом два тижні, а на початку березня виїхали на захід України до родичів. Згодом приїхали до Запоріжжя. 

Спочатку у нас було все: ми купили для дітей ліки, у нас були продукти, запаси води зробили. Ми їздили скуплятися в місто, поки вдома були. А через два тижні вирішили виїжджати, тому що вже магазини не працювали. Стало тяжко.

Шокували вибухи і танки, які проїжджали біля нашого будинку. Це були наші хлопці, але все одно лячно дивитися на всю цю техніку. І на дітей це справило враження. 

Мої діти до цих пір бояться гучних звуків. Дітям тяжко, і нам також. В Запоріжжі теж недалеко від нас прилітало. 

Хотілося б, щоб війна скінчилась прямо сьогодні, але ж загарбники нічого просто так не віддадуть. Дай Бог, щоб найменшими втратами з нашої сторони, щоб наша земля повернулася до нас. Щоб рідні, які залишилися в окупації, повернулися до України.