Мені 56 років, я проживала в місті Преображенка Оріхівського району Запорізької області. 

Перший день війни розпочався мирно. Ми прокинулися, я пішла готувати сніданок. Мені зателефонував брат і сказав: «Ви що, нічого не знаєте? Включіть телевізор, війна почалася! Харків обстрілюють». А у Харкові мої сестра і брат з сім’ями… Почала їм телефонувати, дізнаватися, чи вони живі, здорові. 

Потім стало гірше: почали нас обстрілювати, а свекор вже у поважному віці, хворів сильно, пересувався за допомогою милиць. Ми ще могли ховатися, а його не могли потягнути. Але тягнули, бо страшно було, осколки летіли. Ми ледь затягнули його в підвал і молилися Богу. 

Обстріли були близько біля нас. А коли все пройшло, тоді прийшло розуміння, що потрібно виїжджати. Ми виїхали в Запоріжжя, де і зараз перебуваємо. Все залишилося там. Наш будинок напівзруйнований. Дідуся вже немає, а ми живемо.

Ми ще посадили город, а 2 квітня сіли в свою стареньку машину і поїхали. Ще надіялися, що повернемося, і от уже два роки город не оброблений. Але ми надіємося, що дасть Бог – ми повернемося додому. Хочеться в це вірити. Вдома - найкраще. Там залишилося все. Ну нічого, дасть Бог - буде наша перемога. Прошу у Бога здоров’я нашим воїнам за те, що ми прокидаємося зранку. Ми їм дуже вдячні і надіємося на краще.