Мороз Анастасія, 11 клас, Затишанський заклад загальної середньої освіти Роздільнянського району Одеської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Шемоновська Інна Анатоліївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Якщо тисяча гривень, то мало. За них не придбаєш навіть стильну модну сукню. Якщо тисяча доларів – теж мало. За них не можна купити новий будинок чи квартиру. Якщо тисяча євро? Теж мало. За них не купиш нове авто. Якщо тисяча кілометрів, то їх можна без зусиль здолати за певну кількість днів.

А якщо тисяча днів і ночей війни?  Це ого-го скільки горя і біди, гірких сліз і радості крізь сльози, страшенно-сумних історій і трагічно-темних заплутаних есеїв, тисячі таємниць і загадок, планів, штурмів, загублених і скалічених життів, нових смертей, розбитих доль і сподівань на краще, молитв і віри. Це був незвичайний вечір середи, я вже приготувалася до школи. Завтра – важливий день, контрольна з математики. Зморилася, тому швидко заснула. А 24 лютого 2022 року мене розбудила не мама, а  дзвінок від знайомого. Сказав, що почалося повномасштабне вторгнення росіянців.

Страх охопив мою душу. -Господи! Куди нам проти них? Нас же жменька, а їх… Вони зітруть нас у порох до вечора, можливо за добу-дві. Дурні думки у голові скакали, немов гумові м’ячі. Одна із них: «Хто має зброю, той захистить себе. А що я? Чим захищатимуся?»

Тато йде до військкомату, мама – плаче, чути вибухи. Страшно? Так, війни не боїться лише повний дурень. А я ж не така! Я вірила, що це закінчиться через декілька тижнів. Що ворог зрозуміє, що нас не здолати, що росіянці справді заблукали, що зрозуміють, що так не можна, що вони не праві… Дні були дуже важкі, новини – одна гірша за іншу.

Перше, що я зрозуміла, треба вчити історію. Друге, що треба вірити, діяти і наближати перемогу. Третє, що потрібно допомагати тим, хто сміливо пішов на зустріч ворогу.

Згодом життя відновилося. Ідеї, як допомагати захисникам і захисницям, приходили у голову самі. Почала виготовляти прикраси: патріотичні бантики, заколочки для волосся; брати участь у благодійних ярмарках, збирати кошти, одяг, засоби гігієни, смаколики, шкарпетки, окопні свічки та інше для захисників і захисниць. Постійно моніторила новини і знала, що потрібно їм, що можу зробити я, щоб вони відчули тепло, підтримку, любов і шану за їхній безцінний подвиг, за самопожертву заради нас, тих, що сплять у тилу, у своїй теплій хаті,  заради своїх дітей, заради майбутнього України.

І хоча сьогодні я почуваюся, як весняна квітка, що зацвіла восени, як примерзлий кабачок, що вирішив зародитися у кінці жовтня чи в листопаді, як зелений осінній помідорчик, що ховається під чорним від морозу листям, я вірю в силу і міць України.

Я вірю, що добро і справедливість здолають зло, яке присунулося у наш мирний дім.

Я щаслива, що на третьому році війни жива, щоранку п’ю запашний чай з м’ятою, поруч мама, родина, у садочку цвітуть українські чорнобривці і троянди. Ми маємо змогу працювати і донатити, милуватися чарівною осінню, займатися улюбленою справою і наближати разом Перемогу. Низько вклоняюся усім захисникам і захисницям, що впевнено тримають оборону, що вірять і люблять нас. Нехай Ангел-охоронець збереже кожного і кожну для щасливого багатого сімейного життя в Україні. Нехай Доля буде прихильною до них. Нехай суспільство стане єдиним українським  цілим.  Нам багато ще треба прикласти зусиль, щоб наша найзаповітніша мрія збулася.

Україна була, є і буде! Попереду нас чекає прекрасне майбутнє. Україна здобуде перемогу і матиме зовсім інший, набагато сильніший, статус: квітучої, розвиненої, європейської держави. Ми відбудуємо міста і села, гордо казатимемо, що ми – з України.

1000 днів війни… Моя історія одна з мільйонів історій людей, чиє життя скалічене війною. Ми не підняли білий прапор, ми захищаємо свій синьо-жовтий, свою вербу і калину, наш Дніпро і Чорне море, наші Одесу, Харків, Крим, Донецьк, Суми, Миколаїв, нашу єдину Україну. Життя продовжується. Шукаю позитив і прекрасне у дрібничках, які допомагають вижити тут і зараз.