Мені 66 років. Сім'я в мене невелика. Зараз донька військова, яка  служить в полку «Азов» і внук. 

Ми самі із Маріуполя, проживали на бульварі Шевченка. Коли прийшли росіяни,  нам по любому треба було виїжджати. Нас родичі забрали, ми були в Розівці. Мого колишнього чоловіка там хтось здав. Його забрали ДНРівці, катували, тому що його донька в «Азові» служить. А ми з онуком виїхали вчасно з Розівки - буквально в останні дні, після нас вже не випускали нікого.

Кожен день ми ждали дзвіночка від доньки, що вона жива і здорова. Якось вона сказала, щоб не переживали, бо з нею може не бути зв'язку. І зв’язок зник, а після того я дізналась, що вони здалися в полон.

Коли донька була в «Азовсталі», в День матері вона мені прислала букет квітів. 

Це не передати, яке було почуття, коли дитина в такому положенні передає квіти і вітає з Днем матері. Це мені запам’яталося на все життя.

Коли дочка була після полону на реабілітації, ми переїхали до Києва щоб її підтримати, і поки тут залишилися.

Я б хотіла бачити своїх дітей щасливими в мирному житті, щоб не було війни і не було цього горя. Щоб всі наші щирі українці жили щасливо в мирі і добрі, здорові завжди були. Щоб їхні родини завжди були повними. Щоб не було такого горя – ми стільки втрачаємо дітей.