До січня 2015 року я жила в Маріуполі - поки не потрапила під обстріл «Градами» на своєму мікрорайоні. Після того переїхала в Харків, там закінчила школу, там вступила навчатися на дизайнера текстилю. У 2021 році влітку я переїхала в Київ, і повномасштабне вторгнення мене застало вже у столиці.

Я зрозуміла, що буде щось серйозне, за декілька днів до вторгнення. Вмовляла всіх родичів виїхати з Маріуполя, але мені не вірили, казали, що я накручую і панікую. Я була на нервах, зібрала «тривожні валізки». Ніч не спала з 23-го на 24 лютого. Заснула десь о четвертій ранку, а о п’ятій мені подзвонила подруга і сказала, що почалося. Я стежила за новинами і розуміла, що це буде.

Найважче – це розчарування в наших ворогах, яких раніше вважали людьми.  А ще - розчарування в знайомих і родичах, які не підтримали, а навпаки, прийняли той бік. Оце для мене було найстрашніше – відчуття зради, всі  новини. Коли зник зв'язок з родичами з Маріуполя, це було дуже важко і страшно. 

У перші дні все було дуже важким і страшним. Я думала, що мій дідусь і бабуся знаходяться у Драмтеатрі, і коли скинули туди авіабомбу, це було дуже страшно. На щастя, вони не були там. 

Вони встигли виїхати звідти і зараз у Києві живуть, все добре з ними. Ми були з 24 квітня до середини літа в Дніпрі, потім повернулися до Києва, і тут живемо зараз.

Я би хотіла жити в Україні, мати можливість мандрувати світом, але завжди повертатися додому. Найголовніша мрія - щоб наші діти ніколи не знали, що таке війна, і не переживали того, що зараз переживаємо ми.