Село, в якому жив Іван Федорович, окупанти обстрілювали з надзвичайною жорстокістю. Двоє родичів Івана Федоровича загинули страшною смертю. А йому з дружиною вдалося врятуватися.  Господарство і майно довелося залишити напризволяще

Я з села Червоне Запорізької області. Двадцять років прослужив у Збройних силах Радянського Союзу. Маю звання офіцера-підводника. Вийшов на пенсію. Займався бджільництвом. У мене був великий сад і пасіка. Зараз усе зруйновано. 

Моя дружина – вчителька. Вона мала зранку йти до школи на чергування. А ввечері через наше село проскочили ворожі машини. Приїхала бухгалтерка і сказала, що на чергувати йти не треба, бо в село ввійшли окупанти. Для нас це стало несподіванкою. Якби ми очікували такого повороту подій, може, врятували б якесь майно. 

У моєї дружини є всі записи про те, що відбувалося в селі. 25 березня нас звільнили, і того ж дня ми виїхали. З собою взяли лише особисті документи. Корову й поросят вигнали в степ. З ферми також випустили сотні поросят і коней. Багато з них підірвалося на мінах. Ми думали, що через два-три дні повернемося. Але вийшло так, що з того часу жодного разу не були дома. Мені здоров’я не дозволяє повернутися, щоб врятувати щось із майна. Сусіди скинули фотографії нашої хати і привезли деякі документи. 

Нам сказали, що треба терміново виїжджати. Тільки-но розмінували дорогу – всі мешканці села за одну-дві години виїхали. 

Найбільшим шоком у цій війні був її початок. До села Зелений Гай, звідки родом моя дружина, заскочив «Град». Став біля пам’ятника загиблим солдатам і вдарив залпом по Гуляйполю. А це ж не прицільна зброя. Я тоді дізнався, куди снаряди прилетіли. Вони впали біля меморіального комплексу Великої Вітчизняної війни. Там було два пам’ятники солдатам, в обидва влучили. Також постраждав ринок. Потім уже снаряди були для нас не шоком, а звичним ділом.

Мій 80-річний дядько вийшов на город – і його розірвало на шматки. Мабуть, «Градом» або касетними боєприпасами. Чоловік моєї сестри їхав по вулиці на мотоциклі – біля нього снаряд розірвався. Його теж по шматках у мішок збирали. У моєї дружини всі зуби випали. Думаю, від нервів.

У мене багато знайомих. Усі телефонують мені, співчувають, пропонують допомогу й притулок. Поки що ми живемо в родичів у Запоріжжі. Хоча й приїхали без нічого, зараз допомоги не потребуємо. Від Фонду Ріната Ахметова отримуємо пакунки з продуктами. Ми дуже вдячні за них.  

Я думав, що ми з дружиною сильні люди, але й у нас були стрибки тиску. Однак справляємося, підтримуємо одне одного. Сестра допомагає. Матір свою також вивезли. Їй 85 років. Вона почала своє життя з війни, і отак війна її добиває. Мамина донька живе в Горлівці. Вони вже чотири чи п’ять років не бачилися. 

Хочу, щоб за добу вивели війська з усіх територій України, як було в Афганістані та у В’єтнамі. Це найкращий варіант. Тоді вже будемо все відбудовувати.