Перший день війни я запам’ятала назавжди. Було багато вибухів у Харкові, і спочатку я навіть не могла повірити, що це реально. Я була в місті і відчувала, що починається щось страшне. 

Я кілька разів виїжджала з Харкова, потім поверталася, а зараз залишаюся в місті. Нікуди не хочу їхати. 

Дуже шкода дітей і онуків, які змушені все це переживати.

Війна торкнулася моєї родини найбільше. Мого двоюрідного брата вбило, а 23 червня під Бахмутом загинув двоюрідний племінник. Його поховали в Охтирці. 

Дуже прикро: загинуло молоде дитя, всього 30 років. Багато емоцій не можна висловити словами.

Попри все, є моменти, що підтримують. Прості люди молодці:  вони вірять у майбутнє, і це трохи піднімає настрій. Хоча я розумію, що найближчим часом змін не буде, люди все одно намагаються жити, працювати, допомагати один одному. 

Я намагаюся справлятися сама. Хочеться, щоб швидше настала перемога, щоб був мир. Кожного дня, коли лягаю спати, думаю: чи не прилетить щось зараз. Поки війна триває, спокою не буде,  ніхто не може бути впевненим у безпеці навіть у власному місті.