"Мого чоловіка вбила Росія"

Я з сином були вдома, чоловік захищав Маріуполь у складі ОЗСП Азов. Подзвонив чоловік і сказав виїжджати з міста, але я відмовилась, бо хотіла бути поряд з ним і не вірила, що буде настільки страшно.

Та саме страшне - постійні бомбардування мого міста літаками, градами, танками та кораблями з моря .. і коли вранці ти бачиш як горять будинки, а в тих будинках горіли люди... Одного разу ми йшли за водою і бачили тіла людей, які залишалися лежати на вулиці , бо їх нікому було забрати.

Коли на початку березня пропали світло, газ, вода та опалення, в нас не залишилось навіть води, бо ми ховались у ванній так як це було саме безпечне місце на той час, підвалу в нашому будинку не було. Памʼятаю, що йшов дощ зі снігом і я цілий день збирала його відрами. Ми готували на кострі біля будинку, і знов, і знов починалися обстріли. Це був суцільний жах.

Мого чоловіка вбила Росія, коли вони їхали з побратимами по мосту на Азовсталь. Просто почали бомбити той міст. Я з сином виїхали в кінці березня, на блокпосту в нас чеченці відібрали машину і висадили нас на морозі серед поля. Син, якому 20 років, пішов мстити за нашого Редю. Я залишилась зовсім сама.

Я працювала бухгалтером, зараз диспетчер. Бо тяжко працювати з цифрами. У мене є моє цуценя - ши тцу, якого мені подарував чоловік за пару днів до війни. Це єдине, що залишилось від мого коханого… маленький комочок минулого щасливого життя…