Уривай Поліна, 9 клас, Теребовлянський академічний ліцей імені Ярослави Стецько 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Туркула Лідія Володимирівна 

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я Поліна, мені 14 років, я з міста Гірське Луганської області. 24 лютого 2022 року, коли мені виповнилось 12 років, моє життя, безтурботне дитинство кардинально змінились (як і для багатьох українців). Хоча насправді жахливі події розпочались раніше. Досі пам’ятаю 2014 рік, мені чотири рочки, на вулиці» шось летить» і мама в паніці одягає мене. На той час ми жили в 5-ти поверховому багатоквартирному будинку, а біля нього – підвали для мешканців кожного під’їзду, маленька бетонна кімната з холодними стінами та лавочками...

Я досі згадую перелякані обличчя сусідів, які не розуміли, що коїться. Якось я задрімала у мами на колінах, а прокинулась вже у себе в ліжечку, здається, що то було вчора.

Траплялося й таке, що ми ходили по квартирі взуті та одіті, щоб під час обстрілу швидко спуститися в підвал. Усі вікна у нашому  помешканні  були заклеєні скотчем, а в голові звучали слова мами: «Якщо різко почнуть стріляти, то біжимо в ванну та закриваємо голову руками, надіємось, що виживемо». Дякувати Всесвіту, такого ніколи не траплялось. Ще пам’ятаю,  як тато прийшов з роботи, покликав до себе (на той час він працював на шахті), показав мені два патрони та сказав, що знайшов їх в шахті. Сказати,що я була шокована, нічого не сказати.

Після 14-го року ніби все було більш- менш тихо, іноді лунали незначні віддалені звуки( як батьки казали «навчання»), але я досі сумніваюсь в тому.

Ще пригадую один випадок. У 19-му році я прогулювалась з подругами біля школи, все було добре, як тут таке гучне «ба-бах», ми всі розгублено дивимось одна на одну та не знаємо, що робити, телефонуємо батькам і чекаємо, що вони скажуть... в той день мене забрав тато, я просиділа вдома.

Після 2019-го року все значно притихло, нічого не було, жодних «навчань» чи інших звуків, а в 2022 році все перевернулось з ніг на голову.

У школі кожен жартував: « Яка війна, що за війна 16 лютого ?». Всі соцмережі були в цьому. Насправді 16 лютого почалось все у нас. Пам’ятаю, сиджу, спілкуюсь з подругами  та чую таке «ба-бах», що ми всі оніміли. Мама покликала мене і мою маленьку сестричку в коридор, тремтячими руками я веду переписку та кажу, що не може бути такого.

Мама в шоці починає телефонувати татові та його знайомим, щоб дізнатися, що це таке. Такі незначні обстріли траплялись не раз...

 ...Якось я була в мами  на роботі (вона працювала в сусідньому місті, недалеко від нашого), сиджу на онлайн- уроці та чую раптом  такої сили вибух... Було попадання  в будинок, слів, щоб описати цю ситуацію, справді немає, я навіть не хочу це згадувати, страх на той момент не описати словами. 24 лютого 2022 рік.

Дата, яка перевернула життя всіх українців, дата, яка розділила життя на «до» та «після».

Ранок 4.55, досі пам’ятаю час на годиннику, тато починає мене будити. Я прокинулась та, нічого не розуміючи, лягла назад, подумала: « Батько помилився з годиною та розбудив набагато раніше, ніж треба». Але ні, він прийшов знову через 10 хвилин та сказав, щоб я піднімалась. Нічого не розуміючи, я встала та пішла на кухню, там мама в  шоці  не розуміє, що відбувається.

Тато наказує спаковувати речі... «Як речі?», «Навіщо?» Ці запитання лунали у мене в голові до останнього. Ми спакували все. Техніку, одяг, іграшки сестри...

Хочу додати, що у нас жило двоє котів та німецька вівчарка. Ми виїжджали двома машинами, за їхнім кермом був тато та його знайомий. В одній машині- ми, наші речі та коти. В іншій- товариш сім’ї та собака. Тільки коли ми виїхали, я зрозуміла, що відбувається. Емоції важко передати, хотілось плакати, кричати, нікуди не їхати, але хто 12-ти річну мене послухає. Насправді, добре що ми виїхали в перший же  день. Так, затори, так, в магазинах порожньо, але що відбувалося далі в моєму місті, це жах, який важко передати. Щодня кружляють літаки, обстріли, вибиті шибки у вікнах, розбиті хати. Мого будинку  вже немає, просто коробка, я вже мовчу про те, що ми не встигли вивезти... Вірніше, вивезли за нас.

Росіяни винесли все, як кажуть,» до унітазів». Непрацюючий комп’ютер,  а на ньому – всі мої дитячі фотографії та спогади батьків,  навіть його винесли, що вже казати про дрібні речі та меблі, їх теж немає.

... Дорога тривала дуже довго та тяжко, ми їхали буквально внікуди, головне подалі від гарячих точок. Спочатку прибули в Лисичанськ, а там затори,  порожні продуктові магазини,  і це лише частина жаху, який коївся в області. Ми хотіли зупинятися в готелях, щоб хоч помитись та відпочити з дороги, але все було заброньовано,  всі номери, не було жодного вільного. Батьки безперестанку обдзвонювали родичів та запитували, чи немає у них  когось знайомого із Західної України. Трапилось, що ми зупинилися серед ночі в Умані, щоб відпочити та поспати.

Мама пішла у вбиральню та, повертаючись, буквально влетіла в машину, вона почула звук автоматної черги. Ми просто мчали як можна далі...

Проїжджаючи Житомирську область,  зупинилися, щоб перевірити маршрут, і тут до нас під’їхала чиясь машина. З неї вийшли чоловіки в чорному та направились до нас, виявилось, що ми були майже на кордоні з Білоруссю, ті люди скерували нас на правильний маршрут у бік Львова. У цьому місті ми знайшли далеких родичів, я б навіть сказала- знайомих. У них заночували, тут нарешті був спокій та тиша. Зранку  ми прийняли  рішення, що треба їхати далі.

І так опинилися тут, в Теребовлі, в доброї жіночки, яка з радістю прийняла нас до себе та з теплом ставиться   до нас і досі.

Така довга дорога в 5 днів, по всій Україні, в одній машині з котами та речами, виявилася дуже тяжкою і довгою, але насправді я дуже рада, що опинилась тут, у Теребовлі. У мене з’явилося багато  знайомих і друзів, нові хобі та інтереси. Але я досі сумую за рідним містом...Вірю  ,що настане мир і  повернусь на свою батьківщину...