Павловська Анастасія, 11 клас, Золотівський ліцей №5

Вчитель, що надихнув на написання — Гладка Марія Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Війна – це слово, яке стало для мене частиною життя з самого дитинства. У 2014 році, коли я пішла до першого класу, почалося те, що завжди здавалося для мене чимось нереальним, те, що можна побачити тільки у фільмах та підручниках. Проте з часом це стало звичною реальністю не у фільмах, а у моєму житті. Мій дитячий світ, який мав би бути наповнений радістю та безтурботність, перетворився на боротьбу за виживання. 

Замість ігор на вулиці – підвали, замість уроків у школі з друзями – навчання вдома під звуки ракет.

Тоді здавалося, що гірше вже бути не може. Проте 24 лютого 2022 року я зрозуміла, що життя може піднести ще важчі випробування.

Того жахливого ранку я, як зазвичай, прокинулася на навчання. Нічого не підозрюючи, зайнялася своїми справами, аж раптом отримала повідомлення на телефон від подруги з одним лише словом: «Почалося». Я, не одразу зрозумівши, що вона мала на увазі, перепитала її про це. Відповідь була приголомшлива – «Почалася війна!». Не повіривши її словам, почитала новини. Це було жахливою правдою. Почалося повномасштабне вторгнення росії в Україну. Все навколо змінилося в одну мить…

Ракети летіли над нашими головами, ховатися було ніде.

Щоденні обстріли не вщухали ні на мить. Умови для життя ставали нестерпними: не було світла, зв’язку, інтернету, нормальних умов для проживання.

Найстрашніше – постійний страх. З кожною хвилиною здавалося, що завтра може й не настати. Війна захопила мій дім…

Ситуація ставала дедалі гіршою з кожним днем. Тож 3 квітня 2022 року моя родина прийняла важке рішення – покинути рідну Луганську область. Ми зібралися за лічені години, розуміючи, що кожна хвилина дорогоцінна. Машина була маленькою, а нас – багато. Місця не було навіть для нашого песика – мого найближчого друга. Прийняте нами рішення залишити собаку вдома, було одним із найважчих у моєму житті! Іншого виходу у нас просто не було.

Наступні місяці війни стали випробуванням на витривалість. Жахливі новини не закінчувалися.

Найболючішим ударом для мене була новина про те, що нашого пса більше немає. Проплакала весь день.

Повірити в це я не могла дуже довго. Глибоко у моїй душі вирувала купа емоцій: спочатку гнів – на війну, на долю, на окупантів, на себе… Згодом настав відчай та прийняття ситуації. Найбільше боліло через те, що я нічого не можу змінити. Цей біль буде зі мною усе моє життя…

Незабаром прийшла ще одна тривожна новина – мого батька забрали на фронт. Нормально попрощатися з ним не вдалося. Одного дня він був поруч, а наступного – вже їхав на війну. Тепер страх за його життя постійно переслідує мене. Кожна повітряна тривога, кожен вибух викликають тривогу, адже я знаю, що тато десь там, далеко, на передовій, зовсім один…

Наші зустрічі стали рідкістю. І я боюся, що одного разу, це може бути востаннє…

За ці майже 1000 днів війни я багато пережила: втратила дім, близького друга, і постійно відчуваю, що можу втратити ще більше. Життя стало немов у тумані, запам’ятовуються лише погані моменти: постійні переїзди, тривоги, ракетні удари, відчуття небезпеки. Це стало нормою. Я не знаю, коли закінчиться цей жах, але точно знаю, що війна – найстрашніше, що може трапитися в житті людини. Ця жахлива подія зруйнувала моє життя, але водночас навчила мене бути сильною.

Це мій шлях – 1000 днів війни – шлях втрат, боротьби зі страхами, віри у те, що мир неодмінно повернеться у наші домівки, у наші серця. Мрію про той щасливий день, коли ми знову будемо усі разом. Ми цього заслуговуємо! Я вірю у все це, бо наш народ сильний, наш дух незламний, а наша віра у мирне майбутнє – непохитна!