Тітаренко Анастасія, 11 клас, Медвинський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання — Салата Валентина Іванівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

І виростають покоління,

Котрі не чули тишини.

О, найстрашніше з літочислень

Війна – війною – до війни!

Ліна Костенко

 

Війна… Справді, дуже страшне слово. Усього п'ять букв, а скільки в ньому болю, жорстокості, сліз батьків, матерів, дітей, рідних, закоханих, друзів… Ця лиха сила завжди приносить горе, страждання, відчай, залишає смерть і руїни. Важко пережити втрати рідних. 

Есе присвячується світлій пам'яті мого рідного дядечка, маминого брата, Телегея Василя Дмитровича, який загинув, захищаючи Україну.

24 лютого 2022 року моє життя розділилося на «до» і «після». Дні потекли, як ріки: широкі, темні, холодні і брудні, які розлилися і заполонили все навколо. Нові слова: «блокпост», «мобілізація», «зачистка», «евакуація», «окупація» стали звичними, страшними, зрозумілими кожному. Саме тепер, долаючи тернистий шлях довжиною в 1000 днів, ми, нескорений український народ, як ніхто, знаємо ціну мирного життя, бо лиш воно – найбільша цінність. За цей час душі українців не зачерствіли, ми стали ріднішими. Адже наша сила – в єдності. І відлік часу в нас один – до Миру, головної цінності суспільства, до Перемоги. Потрібно жити й боротися, бо ми на своїй Богом даній землі.

Попри війну життя триває. Навчання в ліцеї, домашні турботи, участь у «Волонтерській сотні», вдячність за кожний прожитий день нашим славним ЗСУ. А ще постійна думка про те, що ж допомагає вижити під час війни?

По-перше, потрібно берегти сім'ю.

Коли нестерпно важко, тоді родина стає опорою. Тому ми разом долаємо труднощі і підтримуємо один одного.

Два мої старші братики також на війні. Вони там, бо Україна – їх душа, а душу вони не продають. 

Наші батьки так нас виховали. Щодня молюся і прошу Божої опіки для них та всіх захисників.

По-друге, важливо розвивати навички надання допомоги іншим та самозахисту.

Вміння орієнтуватися в небезпечних ситуаціях та швидко приймати рішення зіграє велику роль у виживанні. Також потрібно знати правила надання першої медичної допомоги. Найпростіших навичок такої допомоги мене навчила матуся. Вона – медичний працівник. А вже базових знань з медицини та вмінь самооборони вчать наші педагоги.

По-третє, важливо вміти допомогти іншим, не втративши самого себе.

Війна може викликати в людині агресію та ненависть, як в пересічних громадян, так і в наших захисників, що повертаються і повертатимуться з війни.

На даний час навчаюся в 11 класі. Навесні я випускниця. 

Професія, яку я обрала, актуальна і пов'язана із нашим сьогоденням. Це професія військового психолога. 

Додатково вивчаю психологію та біологію, аби згодом вступити в Національну академію Національної гвардії України. Маю знати, як надати кваліфіковану допомогу військовослужбовцям та членам їх родин і як надати таку допомогу собі та своїм рідним і близьким.

По-четверте, без минулого немає майбутнього. Пам'ятаємо, щоб жити.

З початком повномасштабного російського вторгнення в тому далекому лютому, відстанню майже в 1000 днів, на плечі ЗСУ ліг священний обов'язок захисту рідної землі від жадібного, кривавого, жорстокого, немилосердного ворога. Наші військові зруйнували його плани триденного захоплення України, показавши всьому світу силу українського духу. А вони ж не усі кадрові військові, а люди мирних професій: вчителі, будівельники, бармени, інженери, механіки… Та, коли постала загроза з боку сусіда, відважно стали на захист.

Ні на мить не маємо права забувати про тих, хто поклав своє життя в боях за Україну, бо вони – нащадки славних козаків, герої нашого часу, ті, що в найскладніші моменти історії проявили мужність, самовідданість, любов до Батьківщини.

Душа кричить від болю, коли знаходишся на майдані Незалежності у столиці. Маленький жовто-блакитний прапорець та фото дядечка Василя, маминого молодшого брата, юного красеня, що поліг у бою в Часовому Яру 19 серпня 2024 року, я теж нещодавно залишила там зі сльозами на очах. Коли прийшла звістка, що він зник безвісти, ми не вірили, сподівались на диво. Згодом дізналися, що він загинув, що бабуся не обійме сина, мама – брата, а я – найріднішого у світі, дорогого моєму серцю дядю Васю, з яким завжди ділилася своїми маленькими секретами.

Не можемо його обійняти й похоронити ще й тому, що він на тій території неньки-України, яку зараз топче брудний чобіт ворога.

Наш Герой досі десь там. Нестерпно тяжко… Втрачене життя… Воно лиш цінне… На жаль, наша сім'я не єдина у своєму горі.

За 1000 днів війни український народ продовжує боротьбу. Він не здається і ніколи не стане на коліна перед агресором. Все робитимемо для Перемоги. Ми будемо відвойовувати Мир та не припиняти мріяти про ті світлі дні, коли всі були щасливі і живі. Підсумувати сказане вище хотіла б віршем сучасної поетеси Аліни Войтенко:

Хочеться тиші. Хочеться миру.

Простих речей у звичний день,

Щоб щастя потайки ходило

Й збирало листя до кишень.

Щоб ночі тихі без сирени,

Щоб дні погожі без біди

І щоб не несли домовини,

Щоб не роїлися хрести…

Щоб діти просто на уроках,

Щоб сім'ї разом за столом

І щоб не линули високо

Всі ті, що зараз над щитом.

Всі ті, хто зараз за країну,

Всі ті, хто зараз там за нас.

Щоб відновилися руїни,

Херсон, і Суми, і Донбас…

І щоб нарешті в Україні

Літали знову літаки,

Щоб просто небо синє-синє

І запах мирної весни,

І запах влітку матіоли,

І запах взимку пирогів,

І всі свята в сімейнім колі…

А поряд кіт рудий сопів…

Слава нашому народу! Слава нашим Героям! Слава Україні!