"Мого батька вбив російський снаряд"

Моя сім'я з міста Маріуполя. Я там народилася і мешкала разом зі своєю родиною: чоловіком та сином 6 років. Там мешкали мої батьки. Ми мали роботу, чудове життя. Дитина ходила до дитячого садочка, збиралася до школи. Все було чудово, аж поки не прийшла війна. Наразі у нас нічого немає: ні роботи, ні дому. Батька мого вбили.

Зранку 24 лютого ми почули вибухи, почали збирали документи і побігли за батьками. Ми жили з батьками чоловіка, мої батьки жили у центрі міста. Ми до них приїздили, поки була така можливість. Потім сталася ця трагедія. Був авіаудар по центру в тому місці, де вони проживали. Але батьки дивом вижили. Тоді дуже багато людей постраждали. Ми з чоловіком приїхали туди трохи пізніше, нам пощастило. Тоді ми батьків забрали. Але залишилося багато речей, і мій батько вирішив повернутися, щоб зібратися. Це була фатальна помилка, він не повернувся. Пізніше ми дізналися, що по квартирі влучив снаряд у той момент, коли батько заходив у дім.

Нас було дуже багато: родина мого чоловіка і моя. У нас були деякі запаси. Потім ми їздили, забирали інших родичів. У них було достатньо запасів. Ми намагалися розподіляти запаси, бо не знали, на скільки часу це затягнеться. Тобто їжа була, але ми розуміли, що вона закінчується. Треба було виїжджати.

Наша родина виїхала з Маріуполя 21 березня. Ми б виїхали раніше, але чекали на повернення батька. Плюс до всього були проблеми з бензином. Було дуже небезпечно виїжджати. Нарешті ми виїхали, але у нас була тільки одна машина, а родичів було багато. Частина родичів ішли пішки. Так і вибиралися.

По дорозі було дуже страшно. Було дуже багато блокпостів - нас постійно зупиняли, чоловіків роздягали догола, перевіряли на татуювання. 15 годин ми їхали з Маріуполя до Бердянська. До війни така дорога займала 40 хвилин. З Бердянська ми не змогли відразу виїхати. Ми шукали бензин, потім там стався вибух і деякий час людей з міста не випускали. Нарешті нам вдалося виїхати, і ми поїхали до Запоріжжя. Там нас чекала Україна, а також знайомі та близькі люди, які нас прихистили. Деякий час ми жили там.

Зараз ми винаймаємо житло, працюємо. У Маріуполі житло моїх батьків і моя квартира зруйновані. Мій будинок уже знесли, а в дім батьків було пряме влучання, будинок стоїть зруйнований.

Сподіваємося, що війна скоро закінчиться і Маріуполь повернеться додому, в Україну. Хочеться чимшвидше вигнати орків з нашої землі.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/