Рябошапченко Аліна, 14 років, КЗ «Яковлівський ліцей»
Війна - найстрашніша річ у світі, яка не обходить стороною нікого. Будь ти дорослою людиною чи маленькою дитиною, зробивши декілька днів тому свої перші та, скоріше за все, останні кроки. Бо війна торкається кожного. Вона не щадить нікого, хто трапляється їй на шляху!
14 квітня. 2014 рік. Україна. Донбас. Школярі вже готуються до останнього дзвоника та будують плани на літо, яке проведуть насичено та продуктивно.
Мати, сидячи на балконі в обіймах теплих сонячних променів, насолоджується ранковою кавою та з татом обирають путівку в якусь країну на відпочинок. Здається, ніщо не може зіпсувати цей чудовий день. Точніше, не міг зіпсувати… до тих пір, поки Україна не побачила оголошення на екранах свого телевізора. Воно звучало так :"Олександр Турчинов оголосив початок Антитерористичної операції на Донбасі із залученням Збройних сил України".
Що відчували у той момент люди? Шок, відчай, гнів, страх, здивування, розчарування та будь-що! Але тепер в їхніх думках лунало одне: «Як врятувати своє життя та як можна скоріше виїхати з міста!».
Про цю жахливу подію я дізналася не одразу. Мені розповіли батьки. Та я вже не згадаю, що відчула у той момент, мабуть, нейтрально віднеслася до ситуації, оскільки була ще маленькою. Я вважала, що якщо ця подія не торкається нашого села, то переживати нема за що.
Тільки зараз у більш-менш усвідомленому віці я розумію всю серйозність справи. Та кожного разу, виходячи з дому та спостерігаючи за гелікоптерами (медичною евакуацією), які летять так низько над землею на Донбас, моє серце розбивається на тисячі маленьких уламків, ти хочеш щось зробити, хоч якось допомогти, але це вже не у твоїх силах.
Гуляючи з подругами в місті, я нерідко бачу солдат, які відправляються на війну в Донецьк чи Луганськ. І завжди хочеться дізнатися, що у них на душі. Та при кожному погляді на їх обличчя, очі - я бачу рівно нічого…
Таке відчуття, що в них нема емоцій і таким чином схожі на роботів.
Але, зрозуміло, що це захисна реакція. Ці люди залишають свою домівку, рідних та йдуть на бій як в останнє, не знаючи, будуть вони живі завтра чи ні.
"У Донецьку було небезпечно" - говорили мені знайомі. – Могли розбити машину за український прапорець у ній та за будь-яку національну символіку.
Наприклад, 22-річний Дмитро Чернявський був знайдений в річці викрадений і вбитий сепаратистами за те, що намагався повернути прапор України до будівлі міськради. Вже загинули військові й мирні жителі… Одного разу, подорожуючи Києвом, я зустріла дівчину. Вона виявилася біженкою з Донецька та проживає в Києві більше ніж четверо років. Вона наважилась мені розповісти свою історію. Я бачила, що їй тяжко ворушити минуле, але не подавала знаку.
Процитую її слова: "Я пам'ятаю той момент, коли я поїхала з Водяного, саме тоді я почала закохуватися у місто".
Ілона (так звати дівчину) говорила, що їй так пощастило народитися в такому прекрасному місці. У Донецьку дівчина була вчителем англійської мови, а переїхавши до столиці, відкрила свою школу з поглибленим вивченням англійської мови. Війна надала їй сміливості, якої б, певно, не знайшла в Водяному.
Не зважаючи на ситуацію, Ілона мислила позитивно і намагалася знаходити одні плюси. Це вражає…
Минуло вже сім років від початку війни. Було втрачено десятки тисяч бійців і втрачаються досі, тому що війна не закінчилася, вона триває, стрілянина продовжується, і з тим гине ще більше людей. Невже це ніколи не закінчиться!?..Мене дуже заспокоює те, що це жахіття не дійшло до мене та моєї сім'ї, але, слухаючи історії біженців, я ніби переймаю всі їхні переживання на себе і це - не може залишити мене байдужою до ситуації.
