Коваль Денис, 11 клас
В с. п. «Науковий ліцей міжнародних відносин ІІ-ІІІ ступенів» УМСФ м. Дніпро
Вчитель, що надихнув на написання есе: Шиманчик Яна Миколаївна

Війна. Моя історія

Привіт. Мене звати Денис. Мені 16 років. Я з м. Дніпро. Сьогодні я погано сплю, лякаюсь від сильних звуків, майже не дивлюсь новини та не знаю як далі планувати своє майбутнє, бо моє життя, як і всіх українців зруйнувала вона – війна.

24 лютого 2022 року… Ця дата змінила життя кожного жителя нашої України. Це день початку «наступу пітьми на світло». День, коли наші життя розділились на «до» і «після». Це день, коли ми в одну хвилину почали розуміти вислів: «Якби не було війни». Це день початку повномасштабного вторгнення росії в Україну.

Моя історія мало в чому відрізняється від історії кожного з нас. За день до цього всі учні в моєму ліцеї збирались до нового навчального дня, але все вийшло зовсім не так, як планували. Осмислення того, що прийшла війна прийшло не від разу, навіть після маминих слів я не розумів цього, до першого вибуху... Адже чути по телевізору, читати новини і відчути на собі, що таке війна, то різні речі.

В перший місяць війни, більшість з нас жили в страху та тривозі. Багато друзів, знайомих виїхало далі на захід України, хтось виїхав за кордон, а наша сім’я вирішила зостатись у Дніпрі. Для того, щоб якось зберегти своє життя від російської ракети ми з мамою ходили до ванної кімнати, бо найближче укриття знаходилось доволі далеко від нашого будинку. Коли атаки російської федерації ракетами були сильнішими, то наша родина відразу вирішила нас, дітей, на перший час вивезти з міста, до бабусі з дідусем у село, думаючи, що там більш безпечно. Але довго ми там не змогли всидіти, і просились додому, переймались за батьків.

По поверненню додому, зрозумів що життя почало змінюватись кардинально. Близькі мені люди, однокласники повиїжджали за кордон, будувати плани, навчатись не було не бажання, не сил. І тоді вперше в житті в мене почались психічні проблеми: постійна тривога та апатія не давали покою. В такому стані я був не менше 2 місяців. Зараз навіть згадувати болячи. Де тільки я взяв сили це все пережити? Напевно, в підтримці рідних, у втішних новинах про просування ЗСУ на фронті, у справді дивовижних історіях простих українців, які врятувались від війни та розпочали життя з «нуля». І з часом я почав звикати до цього, прийняв факт того, що в моїй країні війна, і почав привчатись до такого життя.

Поступово друзі та рідні почали повертатись додому. Ми вийшли на навчання до ліцею та все було більш менш добре. Але прийшла зима. І перед нами постали нові виклики: почались відключення світла через масові обстріли росіян. Цей період був дуже тяжким, для нас, людей що живуть в період технічного прогресу, більше 40 годин провести без телефону, зв'язку та інформації про те, що взагалі відбувається у світі. Але цей підступний план росіян ми теж викрили та побороли. Постійні повітряні тривоги, вибухи, ночівля в підвалах, відключення світла не змогли зламати наш український дух – дух свободи.

Моє життя, як і життя більшості українців, не буде таким як колись. Тепер ми знаємо як відстоюється свобода та незалежність. Зараз кожен з нас на своєму місці творить Перемогу: хтось зі зброєю у руках на фронті, хтось збирає день у день гуманітарну допомогу, хто допомагає виїхати від війни, хтось лікує, хтось навчає. Наша справа, молоді зараз, навчатись, поширювати нашу історію та культуру у світі. Я вірю і знаю, що наша держава Переможе, бо з нами Бог, бо з нами вільний український дух, бо з нами світло. А світло завжди переможе пітьму.