Неліда Софія, 11 клас, Бугаївська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Градизької селищної ради Кременчуцького району Полтавської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Волошин Віктор Миколайович

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тисячний день війни − це довжелезний шлях боротьби, стійкості й незламності. За цей час кожен відчув втрати чогось цінного, когось важливого. Хочу повернутися до своїх думок, які охопили мене тисяча днів тому, а саме 22 лютого 2022 року. Як зараз пам’ятаю, четверта ранку, прокидаюсь від слів мами: «Розпочалась війна». 

Той день поділив життя на «до війни» та «після війни». Сказати чесно, не пам’ятаю про що думала, але знаю точно, що мене переповнювало відчуття тривоги та занепокоєння.

Минали дні, новини стали невід'ємною частиною життя кожного українця. За цей час бачила горе та сльози, бачила відео прильотів у житлові будинки, які неможливо стерти з пам'яті. Читаючи новини, наче серцем та душею відчувала ті військові злочини, які скоїла країна-агресор.

Я не тільки відчувала біль за нашу країну, моє серце сповнювалось болем та ненавистю, але разом із цим бачила й інше.

У перші дні війни, мій народ став одним цілим. Волонтери, лікарі, військові, прості громадяни − всі об'єдналися, щоб допомагати одне одному. Допомога була різною: робили «Бандерівське смузі», щоб палити ворожі танки; відкривали збір на дрони, які закривали за декілька годин. Великою мотивацією для мене були військові, які дивують силою духу.

Це звичайні люди, але вони стали на захист свободи, ставлячи своє життя під загрозу. Їхня підтримка, рішучість допомагали мені долати власний страх.

Війна навчили цінувати те, що речі, які були зовсім звичайними: дім, родина, спокій стали на вагу золота. Кожен із тисячі днів є новим кроком у невідомість. Кожен день поруч із рідними, кожна хвилина без сирен та повідомлень про вибухи − це те, що ціную. Якщо раніше я планувала своє майбутнє на роки вперед, то зараз живу одним днем.

За час війни зрозуміла, що патріотизм − це не про українське громадянство, а про активну життєву позицію. Я наче маленька частинка великої системи, яка приведе нас до перемоги.

Війна навчила не тільки цінувати, але і показала, які люди мене оточують. Протягом трьох років все більше зустрічаю людей із неймовірними та фантастичними історіями. Хотілось також згадати про справді мужню людину, якою пишаюся. Рік тому, одного вечора, вирішила поспілкуватись у чат-рулетці. Там я зустріла трьох військових. Посеред них був молодий хлопець, двадцяти років на ім’я Антон.

Ми стали хорошими друзями. Щовечора він телефонував, щоб розповісти про свої пригоди та про те, як він разом із побратимами стримували ворога.

Ми домовились, що підемо на каву в Харкові, як тільки закінчиться війна, але у життя були свої плани. Я втратила із ним зв'язок та через місяць дізналася, що під час виконання військового завдання Красевич Антон Павлович героїчно загинув. Мабуть, саме той момент став для мене переломним. Я не могла зрозуміти, чому такі молоді хлопці, які мали б зараз будувати майбутнє, входять в історію як Герої України.

І всередині мене зовсім зникла жалість, чому в мене повинна бути жалість до тих, хто прийшов вбивати мій народ? 

На місце великого болю прийшла злість. Злість − на війну, на агресорів, на обставини. Вона іноді може здаватися наскільки сильною та могутньою, бо ти розумієш, що втрата знайомого − це результат чужої жорстокості, яка забрала його життя. Антон навчив мене допомагати та підтримувати інших, тому я буду продовжувати роботи все, що в моїх силах.

Упродовж тисячі днів мій шлях був різним. Іноді мені хотілось забути про це все, але відразу згадувала, що військовим набагато складніше.

Не знаю, що буде далі, не знаю, які будуть наступні тисяча днів, але точно знаю: разом − ми сила. Після тисячі днів настане той день, коли ми зможемо сказати, що перемогли. Це буде наша спільна перемога. Я пишаюсь своїм народом та їх вчинками.

Не забувайте донатити та підтримувати наших захисників. Це найменше, що ми можемо зробити, знаходячись тут − у безпеці.