Ткач Лариса, вчитель, Миколаївська гімназія №16 Миколаївської міської ради Миколаївської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Коли я думаю про тисячу днів війни, моє серце переповнюється емоціями, а спогади навалюються, як хвилі під час шторму. 24 лютого 2022 року сталося те, чого ніхто не міг уявити: наше мирне життя раптово обірвалося, і страх охопив нас, як темрява. Війна прийшла в наш дім, зламавши наші мрії, плани на майбутнє та навіть звичайний ритм повсякденності. Я завжди вважала, що сильна нація — це та, що знає, як підтримувати один одного в часи труднощів.

І хоча ці 1000 днів стали справжнім випробуванням для всіх нас, вони також виявили неймовірну силу духу, єдність і безмежну відданість рідній країні.

Мій шлях під час цієї війни — це не лише про страх і втрати. Це також про мужність, відвагу, надію та бажання жити. Це про те, як я, як учителька, намагалася підтримувати своїх учнів, знаходячи світло в темряві. Кожен день став новим викликом, і я дізналася, що навіть у найскладніші часи можна знайти сили не лише виживати, а й жити, любити, мріяти та боротися за своє право на мир.

Ця історія — про мене, про мою родину, про людей навколо, які стали для мене опорою в часи найгірших випробувань.

Я живу в Миколаєві — місті, яке стало свідком жахіть війни. Під час цих страшних років я не виїжджала, залишаючись вдома з коханим чоловіком. Ми разом вже 43 роки, і наш зв'язок лише зміцнів у ці важкі часи.

Пережити цю війну стало нашою спільною історією, переплетеною з любов'ю та підтримкою.

Коли обстріли почалися, ми відчули себе безпорадними. Страх охопив наше місто, коли з літаків, танків і БТР почали сипатися снаряди. Я пам'ятаю, як обстрілювали нашу Тернівку, як раптово на наші голови сипалися уламки. Сусіди приходили один до одного, щоб поділитися страхами, а ми всі разом шукали порятунку.

Найстрашніше — це сидіти в підвалі, коли звуки вибухів доносяться з усіх боків. Я часто згадую ті хвилини, коли ми сиділи в підвалах по 5-7 годин, обіймаючи один одного, намагаючись вгамувати тривогу.

Ніколи не забуду той ранок, коли над нашою хатою пролетіло 38 ракет. Це було справжнє пекло, що здавалося, зруйнує все навколо. Вибухи вражали, наче удари молота, розривали тишу й наші серця. Я була в шоці, не могла повірити, що таке відбувається насправді, що це не просто страшний сон, а жорстока реальність.

Мої думки стрімко мчалися до рідних і близьких, як стріли, які поцілюють у самісіньке серце. Чи всі в безпеці? Чи пережили це пекло?

Я відчувала, як страх охоплює мене, стискає горло, і сльози навертаються на очі. Але в той же час, усередині мене прокидалася непереможна сила — розуміння, що здаватися не можна. Ми не маємо права піддатися паніці, коли війна б’ється в нашій оселі.

Цей день став не лише випробуванням, а й моментом переосмислення: я зрозуміла, що навіть у найтемніші години можу знайти сили боротися за наше життя, за нашу родину.

Я згадувала про всіх, хто мене оточує — про чоловіка, сусідів, друзів — і це давало мені надію. Я знала, що ми повинні триматися разом, підтримувати один одного, адже тільки так можна подолати цю страшну бурю.

З перших днів війни ми з колегами вирішили, що не будемо сидіти склавши руки. Ми стали готувати  їжу для наших захисників.

Спочатку це були звичайні страви, але з часом ми намагалися зробити щось особливе, щоб підняти моральний дух. Ми зносили все, що могли: хто приносив овочі, хто — консервацію, хто — домашню випічку. Кожна порція їжі була пронизана нашими надіями на перемогу та щирою вдячністю за тих, хто захищає нас.

Коли розпочалися онлайн-заняття, я зрозуміла, що це — шанс не лише для мене, а й для моїх учнів. Занурюючись у світ знань, ми разом забували про жахи війни хоча б на кілька годин.

Я бачила, як у їхніх очах відроджувалася надія, як вони прагнули дізнатися більше, навіть коли навколо панував хаос.

Незважаючи на всі труднощі, я відчуваю, що ми повинні залишатися сильними. Ми — українці, і наша нація завжди вирізнялася незламним духом. Ці 1000 днів війни стали випробуванням для нас, але вони також стали свідченням нашої витривалості та єдності.

Я вірю, що зможемо подолати всі труднощі і повернутися до мирного життя.

Кожен день я молюся за мир, за те, щоб наші діти росли в безпеці, щоб ми більше ніколи не чули звуків війни. І хоча страх часом повертається, я знаю, що разом з родиною та нашими захисниками ми вистоїмо. Я хочу, щоб мої учні знали, що незважаючи на все, ми завжди повинні триматися разом, підтримувати одне одного і вірити в перемогу.