Коновалов Дмитро, учень 11 класу Андріївського ліцею №1 Донецької селищної ради Ізюмського району, Харківської області

Вчитель, що надихнув на написання есе — Кадімова Оксана Сергіївна

"1000 днів війни. Мій шлях"

Мені 16, але іноді здається, що я прожив набагато більше років за цей час. Андріївка, моє рідне селище, вже давно не таке, як раніше. Все змінилося: замість звичайних шкільних буднів — постійні сирени, дистанційні уроки, замість планів на майбутнє — надія на життя без прильотів. Але я залишаюся тут. Не тому, що не маю можливості поїхати, а тому, що не уявляю іншого місця для життя.

Коли почалася війна, багато хто з моїх друзів і однокласників поїхали. Їхні батьки запевнили, що так безпечніше для них. Моя мама теж говорила про це, сказала, що було б краще поїхати на Західну Україну чи за кордон. Але кожен раз, коли ми починали обговорювати це, я розумів — я не можу залишити рідний дім.

Це моя земля, моє селище, і я відчуваю, що маю залишатися тут і допомагати всіма можливими способами.

Кожного дня я бачу, як війна змінює все навколо. Але разом із тим бачу, як люди продовжують триматися. Ми не можемо дозволити собі здатися. Я залишився не просто тому, що боюсь покинути своїх рідних — я залишився, бо відчуваю, що тут я можу бути корисним. Що тут, у рідній Андріївці, я можу зробити щось, що допоможе іншим.

Разом із друзями з нашого селища ми почали допомагати волонтерам. Розносимо продукти пенсіонерам, допомагаємо з ліками, працюємо над тим, щоб хоч трохи полегшити життя тим, хто не може сам про себе подбати.

І це не просто справа, щоб зайняти себе — це моя відповідальність в наших суворих буднях. Я бачу, як кожна наша дія наближає нас до перемоги, і це дає мені силу рухатися далі.

Звичайно, іноді мені дуже страшно. Ми вже звикли до звуків обстрілів, на щастя, вони звучать значно рідше, але страх завжди є десь усередині. Проте, коли бачу, як люди в Андріївці тримаються, як вони підтримують одне одного, я розумію, що зробив правильний вибір.

Якби я поїхав, я постійно думав би про те, що залишив їх, що вдома люди страждають, а я нічим не можу допомогти.

Мене часто питають друзі із-за кордону: "Чому ти не поїхав? Чому залишився?" Я відповідаю, що це мій дім, і я не хочу тікати. Я вірю в те, що ми переможемо, і хочу бути тут, щоб разом із усіма відчути цей момент. У мене є мрії, як і у кожного 16-річного хлопця, але зараз головна мрія — це мир і свобода для нашої країни.

Я не боюся роботи. Ми всі вже давно навчалися робити більше, ніж просто наші шкільні обов'язки.

Ми виросли, тому що життя змусило нас швидко дорослішати. І я не шкодую про це. Я знаю, що кожен із нас, хто залишився, робить свою маленьку частину великої справи. Ми тримаємося разом, і саме це дає нам силу.

Перемога для мене — це коли Україна знову стане такою, як раніше.

Коли наші дороги не будуть зруйновані, коли знову можна буде піти з друзями до парку без страху. Коли я зможу будувати свої плани на майбутнє, не думаючи про війну та смерть. Я хочу бути частиною цього майбутнього, хочу бачити, як ми разом відбудовуємо все зруйноване. Я вірю, що цей день настане, і я буду тут, разом із усіма, коли це станеться.

Ми не просто виживаємо — ми боремося задля спільної перемоги. І я залишаюся тут, щоб бути частиною цієї боротьби. Щоб допомогти і дочекатися того дня, коли разом ми всі зможемо сказати: "Ми перемогли".