Величковська Євгенія, 11 клас, Пархомівський ліцей Краснокутської селищної ради Богодухівського району Харківської Області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Колісник Тетяна Іванівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

2014 року – розпочалася Російська збройна агресія проти України, відбувається вторгнення до Криму, потім на Донецьк і Луганськ. У людей відібрали спокійне та мирне життя. 24 лютого 2022 року життя перевернулося з ніг на голову, адже війська РФ вторгнулися на нашу рідну Україну. Вже о 5 ранку прокинувшись від гучних розмов батьків я вийшла з кімнати.

Побажавши батькам «Доброго ранку», у відповідь отримала: «Доню, війна..». «Яка ще війна?»- спитала я. Але у відповідь тиша…

У 2014 році, я вже пережила цей жах. Я народилась у Донецькій області, у місті Ясинувата де прожила майже 6 років, але вже застала власними, маленькими, блакитними оченятами страшенні розрухи та сильні вибухи. Все почалося з того, що я вийшовши гуляти з мамою на майданчик біля під’їзду побачили купу військових чоловіків.

Стало лячно. Як тільки чоловіки зайшли за якийсь дім, почалися вибухи. З того дня розпочалися щоденні вибухи.

Через якийсь час батьки вирішили відвезти мене до бабусі. З мамою, з нашого містечка Ясинувата, ми на потязі поїхали до Полтави. Де я залишилася з своєю тіткою, а мама поїхала назад додому. Через декілька днів бабуся мене забрала до себе в село у Харківську область.

У бабусі я почувалася чудово. Не було ніяких вибухів, все було тихо та спокійно. Все було добре, ми гралися, розважалися, але дуже не вистачало батьків.

І нарешті, вони приїхали на моє день народження влітку. Батьки тікали звідти без будь-яких речей, лише документи були з собою. Вже 10 років ми живемо в селі, через те, що прийшли окупанти на Схід. До 2022 року ми жили у мирному кутку нашої країни, і знову прийшли вони, ці нелюди, в них немає взагалі нічого святого.

І розпочалася повномасштабна війна.

24 лютого 2022 року я почула дивний шум. Визирнувши у вікно, я побачила неймовірно велику колону танків. У мене очі наповнилися слізьми. Я побачила молодих хлопців, які їдуть та посміхаються, в їхніх очах було видно перемогу, віру у найкраще та надію на те, що ми вистоїмо, бо ми справжній, незламний, вільний, непереможний, сильний духом народ!

Кожен день у підвалах, щоразу страх від пролунавшої  тривоги, безсонні ночі, жах в очах – це те, що пройшов кожен з нас, з нас справжніх українців, у перші місяці війни.

З кожним днем ми всі переставали боятися тривог, перестали бігати до підвалів, почали спати спокійно з словами: «Що вже буде, те й буде», хіба вас не насторожує це? Молоді хлопці йдуть захищати нашу з вами рідну землю, щоб нам спалося спокійно, а що ми можемо зробити натомість? Моя родина постійно надсилає кошти на потреби ЗСУ, влаштовуємо різні заходи у вигляді ярмарок для збирання коштів, надсилаємо речі.

Також, ми допомагаємо біженцям, людям які втекли з домівок без речей, грошей, документів і тому подібне. Колись так тікали мої батьки з Донбасу.

1000 днів повномасштабної війни – це біль та крик душі кожного українця. Не такого ми планували майбутнього…Ця війна змінила моє життя назавжди. У мене більше ніколи не буде можливості ходити до школи, адже я вже в 11 класі, і вже дуже багато років ми знаходимося на онлайн навчанні.

За 1000 днів повномасштабної війни – моє життя стало сірим, почалися «сірі будні». Кожен день одне і те саме: вибухи, смерті, новини, тривоги і так відбувається в кожного з нас, я впевнена.

Мої 1000 днів війни – це дні боротьби, днів віри та надії у найкраще, днів болю. Війна змінила кожного українця, ми стали сильнішими, боремося до кінця, стоїмо за нашу свободу, ми сильні духом, ми справжня українська нація! Віримо та надіємося на нашу якнайшвидшу перемогу.

Віримо в Україну! Слава Україні! Слава українській нації!