«Моє дитинство вбите на війні»

Жургур Дмитро, 14 років, Харківський НВК гімназія-школа №24

Вчитель Радченко Юлія Вікторівна

У конкурсі есе "Один день" його робота посіла 2 місце.

Дмитро у 2014 році

Дмитро у 2021 гоці

І знову вересень… Дощить… Знову барвиста осінь кружляє із листям в осіннім вальсі… А я чи не вперше за всі роки своєї вже давно узвичаєної харківської реальності чомусь саме зараз прагну відчайдушно пригадати той один день. На мить заплющую очі і намагаюся хоча б віднайти в закутках пам’яті, яка, на жаль, теж буває жорстокою,  якісь уламки дитячих відчуттів, що, напевно, не хотів згадувати,бо надто болючі, надто гіркі…

Стільки часу промайнуло, та й що таке, здавалося б один день? Усього лише певний проміжок часу, райдужна миттєвість щасливого дитинства семирічного хлопчика, який щойно закінчив перший клас у найпрекраснішому місті на Землі – рідному Донецьку, якого оточують любов’ю та турботою батьки, у якого вкладає душу ріднесенька бабуся?

Мирне блакитне небо… Кінець травня… Мені 7… Я захоплююся музикою, відвідую театральний гурток, попереду – радісне очікування літніх канікул, поїздка із родиною до моря, цікаві подорожі і відкриття… А потім страшне слово «війна» (тоді це до кінця не усвідомлене і неосмислене), яке чорними хмарами повисло над моїм майбуттям, майбуттям моєї родини, рідного міста, велично рідних териконів, просторами могутнього шахтарського Донбасу, що назавжди залишиться в серці, де б я не жив, яким б шляхами не довелося йти в завтрашній день. Чомусь саме зараз у пам’яті виринають поетичні рядки із віршами моєї улюбленої Ліни Костенко:

Коли згубило зорі в гороскопі

Моє дитинство вбите на війні

Респект Вам, пані Ліно, за глибину і щирість поетичного слова, але не про це я, власне… А про своє дитинство… Про ті переживання семирічного Дмитрика, який одного дня на власні очі побачив, як вибухають снаряди, відчув, як може бути страшно лише від того, коли в райдужно-блакитному небі, що ще нещодавно вабило своєю величчю й недосяжністю, чути гуркіт літаків (виявляється вони теж можуть уособлювати біду)

А потім була нова реальність... Там, де немає вибухів, де інші взагалі не звертають уваги на літаки, які прорізають своїми могутніми крилами небесну блакить і не відчувають страху, коли вони опускаються низько, прямуючи на посадку чи здіймаючись увись з просторів Харківського аеропорту (а ти, здається, ще відчуватимеш його ще довго-довго, поки не зрозумієш: боятися немає чого)…

А потім назавжди втратиш бабусю, яка помре в 57, від невиліковної хвороби через перші стреси та біди. Чи забрала її війна? Чи інакше б склалась її доля, якби не була змушена під обстрілами тікати з рідного міста, залишаючи там, як пташка, своє гніздечко, могили рідних… Чи то просто страшний збіг обставин?

Один день… Видається зараз таким далеким, але й таким близьким водночас… Чи тоді «згубили зорі в гороскопі» й моє дитинство, вбите на війні? Чи довелося б тоді мені, якби не війна, відчути якесь холодне дихання харківської осені, що залишить у минулому щастя моєї родини, яка мала бути завжди бути разом? Чи мало б скластися інакше?

Чи не розлучилися б батьки? Це знову просто збіг обставин чи вплив того одного страшного дня, який перекреслить усе життя, розмежує його на щасливе мирне «до» й суперечливе «після» із присмаками горя й втрат? Не знаю. Та, певно не знає ніхто…