«Мені не вірилося, що це війна, доки Станицю не почали бомбити»

До війни було чудове життя. Я не можу говорити спокійно. У мене чоловік загинув унаслідок бойових подій. Він дуже переживав і на нервовому ґрунті… Це болюче питання. Маю дві правнучки, але вони поїхали до Києва. Син теж там мешкає. Одна онука мешкає в Америці, там у неї вже народилася донька. Ми спілкуємося лише по інтернету, телефонний зв'язок дуже поганий.

Я працювала годинниковим майстром, цікава була робота. Чоловік був військовим. Коли почалася війна, ми нікуди не виїжджали. Діти, звісно, ​​поїхали, а ми із чоловіком залишилися тут. Мені не вірилося, що це війна, доки Станицю не почали бомбити.

У нас життя особливо не змінилося, ми жили на пенсію. Але у дітей не стало роботи, мешкали за рахунок городу, допомагали дітям.

Коли отримували гуманітарну допомогу, то це була хороша підтримка. Нам допомагали Фонд Ріната Ахметова та Червоний Хрест. Це відіграло для нас важливу роль.

Хочеться забути про війну, але це не забудеться. Хочеться миру і щоб більше не було цього всього.