Я народилася в місті, оточеному териконами, степом і шахтами. І, можливо, звучить це все не так романтично, як хотілося, але для мене це безперечно найпрекрасніше місто на світі.

Мирне життя в Місті троянд

У Донецьку завжди було багато троянд. На кожному квітнику на площі Леніна, вздовж всієї Артема, в парку Щербакова, біля «Донбас Арени», різних: червоні, білі, рожеві, з розкритими бутонами, на довгій ніжці, живі; зроблені з металу в Парку кованих фігур, зібрані у квіткову композицію «Донецьк» біля пам'ятника шахтареві, намальовані на білбордах на День міста наприкінці серпня.

У моєму Місті троянд завжди було добре, затишно. Там усього було достатньо: розваг, спокою, трудових буднів, природи, міської метушні, добрих людей. Там ніколи не було заторів, літо було дуже спекотним, зима помірно холодною та сніжною, весна ранньою, а осінь дощовитою.

Я прожила там перші дев'ятнадцять років свого життя до свого переїзду до Харкова, а пізніше – до Києва. У мене маленька сім'я. Мама, молодший брат – йому 12, вітчим і бабуся. Батько помер, коли мені було десять. У Донецьку я закінчила школу та два курси університету. Пізнала всі підліткові радості та почуття, знайшла перших друзів. Виросла та сформувала себе як особистість. Там би я залишилася, якби не ситуація…

Що таке війна

Для мене війна – це щось таке, що здавалося мені дуже далеким і чимось не з цього століття. Те, про що я читала на уроках історії та глибоко не замислювалася. Після 2014-го моя думка кардинально змінилася.

Війна – це коли ти повертаєшся у своє рідне місто через два роки відсутності та бачиш зруйновані будівлі, забиті вікна, військових і спустошеність.

Я зустріла війну в травні 2014-го, коли починалися перші хвилювання. Мама, переживаючи за цю ситуацію, на все літо відправила мене на море. Тоді я не сприймала все серйозно. Я була рада цій подорожі, не знаючи, що додому я не потраплю ще два роки. Дні летіли швидко, а в телефоні я чула, як хвилювання моєї мами збільшувалося. Я зрозуміла, що все погано, коли на початку серпня 2014-го в Криму вимкнули мобільний зв'язок, і я не могла додзвонитися до мами упродовж двох днів.

Незворотність ситуації я усвідомила, коли сиділа в потягу до Харкова, куди мене направила сім'я зі словами:

«Східна прописка»

Я прожила в Харкові два роки з молодшим братом, хлопцем і бабусею. Знайти квартиру було дуже важко. Ніхто не хотів брати людей зі «східною пропискою».

Тут вперше я відчула образу та злість: «Я винна в тому, що народилася там? Хіба моя прописка характеризує мене як людину?». Квартиру вдалося знайти тільки завдяки знайомству мами.

Нарівні з обуренням я відчувала лють і гнів. Мені хотілося, щиро хотілося, щоб усі ці люди опинилися на моєму місці. І тоді б я запитала:

Мама вивезла нас усіх і повернулася до Донецька. Там залишалася робота, яка всіх годувала.

На часті запитання знайомих, чому твої батьки не виїдуть звідти, мені було важко все пояснити. Як пояснити людям, що там свій бізнес набагато прибутковіший, що вивезти його «сюди» не вийде, що грошей буде менше, а жити буде важче і, знову-таки, «людей зі східною пропискою на роботу ми не приймаємо».

Життя під бомбардуванням

Мама приїжджала до нас на кожні вихідні. Кожні. Вона вистоювала 12-годинні черги на блокпостах, сварилася з військовими, іноді не встигала виїхати – і блокпост закривався прямо перед її машиною. Вона сильно виснажувала себе, але її рухала любов до нас. Їй було однаково, скільки часу вона витратить у дорозі, вона цінувала кожну хвилину, проведену зі своєю сім'єю.

Мама розповідала страшні речі про дім. Тоді почалося найстрашніше. 2014-2015 роки – пік воєнних дій. А моя мама була в самому центрі тих дій. Ми живемо в Київському районі. За п'ять-шість кілометрів від аеропорту.

Під час бомбардувань вона часто тікала у ванну і сиділа там, поки стіни будинку сильно тремтіли.

Тижнями вона ночувала в офісі. Періодами орендувала квартиру у віддалених від бойових дій районах. Показово, що саме в такий час у людях прокидається сміливість і їхня людяність.

Порятунок улюбленого руденького

Я маю кота. Рудого товстуна віком вісім років. Він пережив цей період завдяки моїй мамі.

Мама завжди була проти тварин вдома, але кота мені подарували, тому їй довелося змиритися. Але під загрозою життя людина ніколи не замислюється, вона діє. Одного дня, коли було найсильніше бомбардування, мама зірвалася з роботи (центр міста), сіла в машину й поїхала додому. Там залишався Сем (кіт) – потрібно було його забрати.

На початку Київського проспекту військові перегородили дорогу: «Далі їхати не можна. Там бомблять. Небезпечно». Але ви не знаєте мою маму. Військові її теж не знали.

Слів «Там небезпечно. Який кіт? Подумайте про себе!» було недостатньо. Моїй мамі потрібно було забрати нашого вихованця. Тому що «я не залишу його там одного, це член сім'ї, як ви не зрозумієте?». У підсумку зі словами «пропусти, нехай їде» маму пустили додому.

Коли вона зайшла у квартиру, переляканий Сем відразу стрибнув до неї на руки. Тварини завжди відчувають нашу турботу та любов, і вони нам за це дуже вдячні. Мама швидко зібрала всі потрібні речі й забрала Сема на роботу. Там вони прожили ще тиждень. А потім мама привезла його до Харкова, до мене.

Я люблю цю історію за те, що вона показує, що навіть під час найстрашніших і найнебезпечніших миттєвостей для життя людина проявляє свої найкращі якості та обстоює свої справжні моральні цінності. Я вдячна своїй мамі за цей вчинок. Гадаю, Сем теж.

«Природний» жах

Снаряд влучив у супермаркет, у який ми щотижня їздили купувати продукти.

Вилетіло скло із сусіднього будинку. Танки проїхали через центр міста.

Ці та ще багато інших фактів моя мама розповідала мені щодня, коли ми зідзвонювалися. Вона говорила їх на автоматі, наче це цілком природні речі.

Тоді я зрозуміла, що людина може адаптуватися до всього. Зараз мою маму важко чимось здивувати або налякати. Що може бути страшнішим від війни?

Злі жарти

Моє життя в Харкові було спокійним. Люди ставилися до мене по-різному. Хтось шкодував, адже я втратила звичний спосіб життя і звичні речі, хтось підтримував, казав, що все налагодиться, комусь було однаково, хтось сперечався і зачіпав. Багато хто любив жартувати, називаючи мене сепаратисткою, саме це було тригером мого гніву та злості.

У глибині душі я розуміла, що це просто жарт. Але, як то кажуть, у кожному жарті є частка правди. Жарт має на чомусь ґрунтуватися, і тоді мені було дико образливо. Люди стрижуть усіх під одну гребінку. Їм однаково, про що я думала, що було для мене важливим, якими цінностями я жила. Я народилася в Донецьку – отже, сепаратистка.

Я ставала жорсткішою. Я досі не дивлюся новини, не читаю статті, я не хочу чути чергові «потрібно їх всіх там зібрати, хто не виїхав, і скинути на них бомбу». За що? За те, що люди похилого віку, які працювали весь час на свою країну, не мають фізичної та матеріальної можливості звідти виїхати? За те, що в людей залишилася там прибуткова робота, нерухомість і, врешті-решт, за те, що це їхній дім?

Немає спокою навіть мертвим

Точкою мого кипіння була мить, пов'язана з могилою батька. Він похований на кладовищі на 15-й ділянці, біля Свято-Іверського монастиря, що біля аеропорту.

Ми часто приїжджали туди з мамою. Прибирали могилу, привозили нові квіти. Я дивилася на фото на надгробному камені й подумки говорила з ним.

Війна не тільки зачіпає живих, вона не дає спокою мертвим. Я гуляла в парку в Харкові з другом, коли мама прислала через вайбер фото зруйнованої могили мого батька. Гранітна плита розбита на різного розміру шматки. Я заридала. Мені стало так прикро та боляче…

Фото зробив татів найкращий друг, який ризикнув на його День народження прийти на повністю зруйноване кладовище. Могилі тата ще пощастило. Саме поховання залишилося цілим. Постраждала тільки зовнішня частина. Багатьом не пощастило. Снаряди влучили прямо в могильну яму. Подекуди видно було кістки, не кажучи вже про небезпечне перебування там і можливе мінування кладовища.

Мама сказала, що малоймовірно, що потрапимо на кладовище ще років десять. Десять років могила мого батька буде стояти в такому стані. Десять років я не зможу прийти туди та посидіти, позгадувати. Цей спогад один із найважчих.

«Не можна зі зброєю»

Тоді я вперше приїхала додому за два роки. Я змогла вмовити маму. Але те, що я побачила, не влазило в жодні ворота. На знайомій з дитинства маріупольській трасі блокпости, військові, всюди таблички «Обережно! Міни», згорілий автобус у «сірій зоні», неприбрані біотуалети, багато літніх людей, які намагаються виїхати або заїхати.

Мама говорила, що місто потихеньку повертається до життя. Знаєте, як на розсувних дверях ТРЦ клеять заборонні знаки на вхід зі собаками або морозивом? Так ось, на дверях ТРЦ Донецька висить тільки одна заборона – «Не можна зі зброєю». Усі місця, де я провела свою юність, закриті. Світ тотально перевернувся.

Бюрократія

Мені б хотілося забути це все. І жити нормальним життям, не чути на свою адресу поганих слів, і найголовніше – щоб моя сім'я і близькі мені люди були в безпеці.

Наведу приклад. Я захворіла на бронхіт у Харкові. Мені було дуже погано, була висока температура. Пішла в державну лікарню за місцем проживання. Підійшла до адміністратора, запитала, чи можу я в порядку живої черги записатися на прийом до ЛОРа. Мені сказали так, але попросили паспорт. Я дала. На що мені сказали: «О, ви із зони АТО. У вас має бути довідка переселенця, щоб обстежитися у нас». На щастя, я її мала. Однак якби я помирала, людям теж потрібна була б моя довідка переселенця?

Я простягаю довідку, на що мені говорять таке: «Тепер вам треба написати заяву та підписати її в головлікаря, щоб вона дозволила у нас обстежитися. Її години прийому на сьогодні закінчені, тому приходьте завтра».

Ще щось потрібно говорити? Ви теж вважаєте це нормальним? Я хвора людина, мені було погано, а мені потрібно отримати ДОЗВІЛ на те, щоб мені надали медичну допомогу, оскільки я із зони АТО.

Я записалася в приватну клініку, де заплатила за прийом і прийшла в призначений час без реєстрації та паспорта.

Життя без щастя

Зараз я працюю в Києві, живу спокійно, але мій моральний стан пригнічений. Я не відчуваю щастя. Я щиро вважаю, що людям потрібна допомога. Тим, хто там залишився і не може виїхати, і тим, хто зміг виїхати, але не може нормально жити в суспільстві, яке не приймає людей «зі східною пропискою».

Я не отримую гуманітарну допомогу, проте дуже вдячна всім, хто її надавав і надає.

Найстрашніше у війні – це смерть. Тому що повернути до життя людину не можна. Страшно бачити, як змінюються люди, як робляться жорсткими їхні серця, як близькі зраджують, засуджують. Страшно, коли не можеш бачити близьких тоді, коли хочеться.

Мої цінності кардинально помінялися. Зараз я ціную кожен день і мить, проведені зі сім'єю та близькими. Я радію кожному дзвінку та фотографії, надісланій мамою. Я ціную кожен свій приїзд до Донецька та проведений там час. І намагаюся жити сьогодні.

Схожу на могилу батька, залишу там квіти. І не буду боятися наступити на міну. Коли там не буде зброї та військових, коли люди будуть обіймати мене і їм буде однаково, яка у мене прописка.

Я мрію про безпеку та здоров'я своїх близьких. Я щиро вірю і молюся про це щодня. Я намагаюся любити людей ще більше, не думати погано про всіх. Я знаю, що багатьом однаково, звідки я, і багато хто мене любить такою, яка я є. Я їм дуже вдячна за це. 

Дякую за цю можливість висловитися.