Харківський академічний драматичний театр 13 грудня представив прем’єру «Життя синьої rose» за мотивами п’єси Теннессі Вільямса «Скляний звіринець». Через обмеження роботи театрів у Харкові виставу зіграли в укритті культурного центру Art Area ДК. Наступний показ запланували на 18 січня. Як готували прем’єру та які зміни сталися у театрі після його перейменування, «МедіаПорту» розповів представник оновленої команди — режисер та актор Сергій Москаленко. Колишній театр Пушкіна, який цьогоріч відзначає 90-річчя, проситиме облраду обрати театру нову назву — ім. Григорія Квітки-Основ'яненка. 

Які плани на показ вистави? 

Мені б хотілося якомога частіше. Ми зробили два передпрем’єрних покази і, судячи з того, як реагував глядач, я розумію, що ця вистава дуже потрібна саме сьогодні. Багато людей говорили про те, як вони скучили за такими темами, як вони хочуть побачити саме таку історію, як їм цікаво пережити це разом з нами і поставити собі ці абсолютно прості запитання.

Ви якраз відповіли на моє наступне запитання, але в мене є продовження. Загалом театр під час війни, на вашу думку, наскільки потрібен? 

Дуже потрібен. Неймовірно потрібен! Мені здається, саме під час війни всі наші почуття і емоції настільки загострені, що ми просто життєво потребуємо справедливості. Це все одно, що запитати сьогодні, чи потрібен храм під час війни. Театр — та сама молитва в присутності глядача.

Запит від глядача просто неймовірний. Сьогодні ми поставили близько ста місць, і то ми призупинили продаж квитків, тому що просто не розуміли, чи вдасться вмістити всіх охочих. І я вам скажу, за кілька днів все розкупили! Потреба в цьому дуже і дуже сильна. 

Майже рік, як театр у назві позбувся слова «російський» та імені Пушкіна. Які зміни відбулися за цей час? 

Багато чого змінилося з початком повномасштабного вторгнення. І відмова театру від імені Пушкіна, від назви театру російської драми пов’язана саме зі зміною внутрішнього усвідомлення того, хто ми є сьогодні. Цей процес хворобливий, непростий, болючий, але його варто пройти всім нам. І чому це так важливо? Тому що ті, хто казали, що вони наші брати, сестри, що дуже нас люблять і розділяють наші цінності, спокійно вбивали наших дітей, батьків, і робили це з посмішкою, читаючи «великую русскую литературу».

Я абсолютно переконаний, що сьогодні театр, особливо цей театр, має стати в перших рядах для того, щоби сказати: ми готові для цих змін. Ми ті, які були оплотом російської мови, російської культури, сьогодні здатні, відсунути від себе це — як спогад. І відкрити для себе інше усвідомлення того, хто ми сьогодні і який театр сьогодні потрібен Україні.

Я думаю, що мізки дуже сильно прочищаються, твоє власне усвідомлення того, що є правда, що є добро, що є зло, дуже змінюється від того, коли ти пару ночей проводиш у підвалі.

Я можу сказати про себе. Я російськомовна людина, вихований у російськомовній родині. Я дуже люблю, любив — я навіть не знаю, як зараз сказати — російську літературу, як людина мистецтва… Це не означає, що я ніколи не любив українську культуру! Це просто означає, що я і сам зараз до кінця не зовсім розумію, а що мені з цим усім робити. Цей пошук, мені здається, саме і мусить розпочати театр. Ми мусимо знайти для себе найважливіші відповіді.