Монастирьова Богдана, 10-а клас, Херсонський ліцей №6

Вчитель, що надихнув на написання — Мельник Лариса Вікторівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – пролетіли непомітно. Більше ніж два роки. Що за цей час могло статися в нашому житті? Окупація, обстріли, повітряні тривоги по декілька годин, безсонні ночі. Війна – це те, що доторкнулося і нас, те, що ми сподівалися ніколи не побачимо. Але 24 лютого 2022 року все змінилося. Уперше, о 5 годині ранку оголошено повітряну тривогу, яку ми чуємо і до сьогодення. Війна – це шлях, який доводиться проходити кожному із нас, і не знаєш, чи наступить новий день, чи він знову буде таким же, як і цей.

У кожної людини свої спогади про той страшний день, коли почалась повномасштабна війна. Тривога, паніка, розгубленість, що далі буде? Як діяти і що робити в таких ситуаціях? Мій ранок почався зі дзвінка старшої сестри. У той день я залишилась вдома одна, а батьки поїхали в село до бабусі ще за день до цього. Сестра намагалася тримати себе в руках в розмові зі мною, у разі чого, щоб я не почала панікувати, адже мені на той момент було лише 13 років. Голос сестри був також ще сонний, але можна чути, як наче збирається кудись.

Через деякий час подзвонила мама і наказала мені збирати речі.

Після дзвінка я почула, як в двері хтось стукав. Відкривши двері, я побачила, що це була тітка, та впустила її в квартиру.

- Війна почалася, – це ті слова, які почула від неї майже відразу. Я стояла й дивилася на неї декілька хвилин, усе ще не розуміючи, що відбувається. Як в наш час могла початися війна? Чому? А головне навіщо?

Під час війни сталося багато чого. Наприклад, як ми виїздили з міста до села, тому що батькам роботи не було.

Коли ми їхали, на Антонівському мосту була дуже велика черга машин. І тоді побачили першу колону військової техніки росіян, яка їхала до нашого Херсона, а за тією колоною друга, третя.

У пробці ми простояли десь близько 3-4 годин. Але нарешті подолали два блокпости, які стояли в нас на дорозі, і ми спокійно могли дібратися до рідної домівки.

Моменти окупації відобразилися в пам’яті і залишаться там назавжди. Те, як кожен день, виглядаючи у вікно, можна було бачити, як колона військової техніки їхала то в ліс, то з лісу. Як

було чутно навіть в будинку, як стріляли з артилерії, і це настільки гучно, що аж стіни тремтіли.

Але найбільше запам’яталося те, як ми виїжджали з окупованої території. 11 січня ми зібралися та виїхали у Скадовськ, де нас чекала машина. Ті 5 днів у дорозі були тяжкими.

На жаль, склалося так, що наша дорога лежала через Росію. 

Першого дня нам треба було дібратися до кордону Криму та окупованою частиною Херсонщини. Нас затримали на цілих 4 години на морозі 0 градусів. Увечері ми були в Сімферополі, де переночували в гуртожитку. А далі наша дорога лежала до Ростова. Між собою ми не розмовляли, боялися, що почують нашу українську мову. З Ростова ми поїхали до Бєлгорода. І далі були біля кордону з Україною. Було страшно. Як ближче ми підходили до кордону, то сильніше моє серце билося. Нас питали, куди ми прямуємо, наскільки часу, навіщо, але нарешті ми пройшли кордон без проблем.

Поїхали у Харків, а далі наша дорого прямувала до Тернополя.

На даний момент я знаходжуся в Тернополі, де я живу та продовжую навчатись у своїй херсонській школі. Моменти життя в окупації та важку дорогу до рідної України я постійно згадую, та навіть хочеться плакати від того, що приходить розуміння, коли ти покинув свою рідну домівку, де пройшло все твоє життя.