Мельниченко Софія, 9-а клас, Шепетівський навчально-виховний комплекс №3 у складі "Загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів ім. Н. Рибака та ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою"

Вчитель, що надихнув на написання — Чайка Алла Дмитрівна 

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

Я — дитина війни. Звучить дивно, страшно і сумно водночас. Я народилася в мирній Україні, однак, коли мені виповнилось чотири роки, росія напала на Україну, анексувавши Крим та окупувавши частину її територій. Проте я жила своє дитяче безжурне життя і не відчувала війни.

Я знала, що Крим — це Україна, але зовсім не пам’ятала своєї першої поїздки з батьками на цей чудовий півострів ще до війни.

Нам розповідали про АТО, але тут, на заході країни, ніби війни не існувало.

Та вона прийшла. Увірвалася в моє життя сиреною, вибухами та переляканим маминим обличчям. Той ранок поділив наше життя на дві частини — «до війни» та «під час війни». Зараз ми під час сирени спокійно спускаємось у бомбосховище або гуляємо містом, а тоді було надзвичайно страшно і фантасмагорично: невже це відбувається зі мною.

Перші місяці війни були жахливі: страх, нерозуміння, жахливі новини з Бучі, Ірпеня та Маріуполя.

Мама з татом бігали по місту, збираючи волонтерську допомогу. А я відкрила для себе плетіння маскувальних сіток. О, тут я відкрила себе дуже яскраво. Навчилася сама, а потім вчила інших. Мій власний рекорд – це шість сплетених за день сіток.

Вечорами ми з батьками та друзями шили вдома теплі устілки для військових на фронт. Тато шив на машинці, а ми вирізали. Квартира перетворилася у швейну фабрику, заповнену старими пальтами, по яких бігала моя очманіла кицька.

Так, тоді було дуже страшно, але я згадую ці вечори з приємністю: вони забирали страх і давали відчуття потрібності, причетності до однієї великої справи.

Війна йде вже третій рік. Кожен робить свою справу: працює, волонтерить, навчається. Ми можемо це робити завдяки Збройним Силам України, завдяки моєму хресному, який пішов туди в перші дні війни, моїм дядькам, батькам та дідусям моїх однокласників. Я дуже тривожуся за них та водночас пишаюся ними. Вони захищають наш спокій, нашу безпеку, забезпечуючи можливість навчатися, відпочивати, подорожувати, просто ЖИТИ.

Перспективи того, що війна може завершитися в найближчому майбутньому, мають доволі туманний вигляд. І ніхто не знає, що нас чекає далі. Щодня приходять невтішні новини про обстріли та втрати територій. Але ми не повинні піддаватися зневірі. Не маємо права. Наш обов’язок — крок за кроком йти вперед, наближаючи ПЕРЕМОГУ. Кожен обирає свій шлях. Мій шлях – це вчитися, допомагати батькам, перемагати у конкурсах, удосконалювати себе, вивчати історію та культуру рідної країни, плести сітки, донатити та вірити, безмежно вірити у краще.

Я — дитина війни. Дитиною війни був мій прадідусь, який народився під час Другої світової війни. Але найбільше у світі я мрію, щоб мої діти не знали такого неспокою та росли в мирній, спокійній Україні.