Маланченко Софія, 2 курс, Одеське вище професійне училище морського туристичного сервісу

Вчитель, що надихнув на написання — Буц Олена Олександрівна

Конкурс есе «1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни – це не просто цифра. За кожним днем стоїть біль, втрати, мужність і незламність. Війна, яка триває, змінює не тільки кордони держав, а й серця її людей.

Моє життя за ці 1000 днів перетворилося на постійний пошук відповідей на питання: як жити далі, як зберегти надію, як допомогти тим, хто поруч, і не втратити самого себе?

З початком війни багато хто з нас відчув, що світ ніколи не буде таким, як раніше. Сигнали тривоги стали невід'ємною частиною щоденного життя. Ми навчилися швидко реагувати на звук сирен, знаходити найближчі укриття і продовжувати жити в новій реальності. Але ця реальність – не просто звуки чи дії. Це емоції. Страх за близьких, сум за загиблими, гордість за наших захисників. Це відчуття незламної сили народу, який об’єднався у боротьбі за свою землю.

Моя історія – це історія звичайної людини, яка намагається знайти своє місце в умовах війни. Перші місяці були особливо важкими. Щоденні новини про бої, руйнування, втрати змушували переглядати життєві цінності. Те, що колись здавалося важливим, відходило на другий план. Важливим ставало лише одне – вижити, допомогти тим, хто цього потребує, і зробити свій внесок у боротьбу.

Протягом цих днів я бачила людей, які втрачали все, але не втрачали віри.

Я бачила дітей, які малювали малюнки для захисників та захисниць, жінок, які пекли хліб для військових, і чоловіків, які вирушали на фронт, залишивши свої родини. Я сама долучилась до волонтерських рухів, щоб допомагати переселенцям і нашим воїнам. Це стало для мене способом боротися з відчуттям безпорадності. Адже навіть маленька допомога може змінити чиєсь життя.

Психологічно важко було прийняти те, що війна може тривати довго. Кожен з нас сподівався, що це скоро закінчиться, що ми зможемо повернутися до мирного життя. Але реальність змушувала нас адаптуватися до нових умов. У ці дні я навчилась не лише виживати, але й жити попри все. Жити, пам'ятаючи про тих, хто віддав своє життя за нашу свободу, і тих, хто продовжує цю боротьбу сьогодні.

За ці 1000 днів я також стала свідком неймовірної єдності та сили українського народу. Важко було уявити, як багато ми можемо досягти разом, об’єднавшись перед лицем ворога.

Волонтерські організації, благодійні фонди, прості люди, які відкривали свої домівки для тих, хто втратив житло, – усі ці приклади показують, наскільки потужним може бути народ, коли він бореться за свої права та свободу.

Проте, найважливіше, що я зрозуміла за ці 1000 днів, це те, що війна – це не лише фронт. Вона в серцях кожного українця. Це боротьба за нашу ідентичність, за наше право бути собою, за право нашої нації на існування. Кожен день, кожен вибір, який ми робимо, – це крок до перемоги.

Мій шлях у цій війні – це шлях пошуку надії. Надії на те, що ми вистоїмо. Надії на те, що майбутнє, яке ми будували разом, не буде зруйноване. Надії на те, що ми та наступні покоління зможуть жити в країні, де війна стане лише спогадом.

1000 днів війни – це важкий шлях, але я вірю, що цей шлях веде нас до світлого майбутнього, до майбутнього у мирній країні!