Олена Володимирівна втратила тата через бойові дії у 2014 році       

Для мене російське вторгнення почалося у 2014 році, коли я навчалася у Донецькому вузі на другому курсі. Тоді у Донецьку я підтримувала мітинги, коли розкривали величезний український прапор навесні й бачила, як намагались розігнати це дійство. Бачила, як у Донецьку все змінювалось. Хвилювалась за батьків, які жили у Миколаївці, бо у Слов'янську все починалось.

Другого липня 2014 почалось визволення Миколаївки. Десь у середині дня мені подзвонила мати й розповіла, що відбувалось у нашому маленькому містечку. Також вона сказала, що батько зрання о четвертій годині поїхав евакуювати людей на залізничний вокзал Бахмута по об'їзній дорозі, бо інші дороги були вже заблоковані, а зеленого коридору для цивільних не дали.

Недалеко від нашого містечка мій батько на своїй автівці потрапив під вогонь. Його машину розірвало від вибуху, а він загинув.

Але про це ми дізналися набагато пізніше. Коли він не повернувся, ми почали пошуки: подали запит на телебачення, я долучала людей у Донецьку, який вже був в окупації. Нам зателефонували й сказали, що мій батько живий і зараз він у полоні під Донецьком риє окопи. Для підтвердження нам сказали, що він назвав номер сина, що мене здивувало, бо батько не знав його на пам'ять.

З нас вимагали чотириста доларів за визволення тата з полону, але це був обман.

У Донецьку і Миколаївці була гуманітарна катастрофа. Гуманітарну допомогу ми не отримували, але після визволення Миколаївки місто почали швидко підіймати на ноги. Завозилися продукти, запускалася інфраструктура. Спочатку мама направляла мені посилки з харчами в Донецьк, а потім я їздила сама. Одного разу я так і залишилась у Миколаївці, бо Донецьк був у жахливому становищі.

24 лютого, коли почалась повномасштабна війна, ми з чоловіком жили у Харкові. Також сюди я забрала маму і бабусю з Миколаївки, бо там знову лінія фронту.

Мене дуже вразила колосальна гуманітарна підтримка від держави й волонтерів.

Також через війну ми об'єднались навіть з сусідами, з якими раніше вітались через день. Почали допомагати одне одному.

Я фрилансер, чоловік працював раніше у таксі, поки на паливо не зросли ціни. Я планую змінити роботу, бо треба більше заробляти. На жаль, чоловік так і не зміг знайти роботу.