Пєну Дарія Миколаївна, Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж», 1-А курс, відділення «Початкова освіта»

Викладач, що надихнув на написання есе — Кузнецова Олена Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Тема війни є дуже складною та болючою. За ці 1000 днів мені довелося пройти дуже багато складних випробувань.

До війни я була звичайною ученицею, яка мріяла про щось грандіозне, про те, як я буду жити далі, ким стану, коли закінчу навчатися. Але всі мрії та плани зруйнувала війна. Коли ми з сім’єю почали слідкувати за різними каналами та сайтами, які говорили про те, що в нашій країні почалась війна, я не хотіла в це вірити. В моїх думках був хаос, я не знала, як ми будемо жити далі. Спочатку я лякалася кожного різкого звуку.

Довгий час в мене було відчуття безпорадності та страху. Але з часом я навчилася контролювати свої емоції.

Війна змусила змінити свої погляди на життя, на те, як я жила раніше і те, що треба цінувати все, що у тебе є. В моїй школі почали діяти різні акції, наприклад: «Допоможи солдату», «Тепла акція», «Збери пластикові кришечки — допоможи воїнам ЗСУ». Я пам’ятаю, як ми робили обереги для військових своїми руками, як малювали малюнки з різними побажаннями та збирали пакунки зі смаколиками. Це найменше, що ми могли зробити, але нашим військовим було дуже приємно, що про них не забувають.

Через деякий час мого тата мобілізували захищати Україну. Це був великий удар для мене та моєї сім’ї, але в той же час, ми пишалися нашим татом, і ця гордість досі переповнює нас.

Найважче було те, що коли тата відправили на військові навчання, ми не змогли з ним побачитись, а для мене це було дуже важливо. Ми підтримували та надалі підтримуємо нашого захисника й цінуємо кожну хвилину, проведену разом.

Згодом я зіткнулась з булінгом — це дуже вплинуло на мене та на довіру до інших дітей. Я не говорила нікому, що коїться в мене в душі. Це було пов’язано з тим, що тата мобілізували трохи раніше до цього, і я не хотіла, щоб мама переймалася цією проблемою. Але все одно я розповіла їй, тому що не можу мовчати. Мама — мій найкращий друг та порадник, вона завжди підставить своє плече. Я впоралася з проблемою довіри, але все одно залишаюсь напруженою.

Я продовжила навчатися і робила все, щоб моя давня мрія — вступити до педагогічного коледжу — здійснилася. Закінчивши 9-ий клас, я подала документи на вступ.

Почала готуватися до співбесіди, відвідувала всі консультації та вчила матеріал, який мені знадобиться. В момент підготовки до співбесіди, мене та мою сім’ю настигло велике нещастя: мій тато постраждав під час виконання бойового завдання. Цей момент перевернув моє життя на триста шістдесят градусів. Це був дуже тяжкий період, який ми наразі проходимо. Я не хотіла нічого, думала повертатися в 10 клас і потім вступити, але я дала обіцянку тату, що обов’язково здійсню свою мрію. Продовжила готуватися до співбесіди, тільки в сто разів більше та наполегливіше. Під час екзамену я дуже переживала, але в мене була ціль, яку я повинна була здійснити. З великим нетерпінням я чекала результатів співбесіди. Коли я побачила свої бали, я дуже зраділа. Через декілька днів після оголошення результатів, мені подзвонили з приймальної комісії і сказали, що я вступила в коледж на бюджетну основу навчання. Ця новина мене дуже втішила, це найменше, що я могла зробити для підняття татового настрою.

Переживши такі важкі моменти свого недовгого ще життя, можу сказати: «Радійте кожному дню, кожній хвилині! Цінуйте та бережіть найрідніших людей у вашому житті!»