Чумаченко Микита, Комунальний заклад «Білгород-Дністровський педагогічний фаховий коледж», 1-Б курс, відділення «Початкова освіта»

Викладач, що надихнув на написання есе — Шаповалова Ірина Валентинівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

1000 днів війни... Звучить, ніби нескінченна вічність, не думаєте так?
Кілька годин тому ми й подумати не могли про війну, але в один раптовий переломний момент: тривога, вибухи, страх, неприйняття та розгубленість. Слова, що стали частиною життя кожного українця після 24 лютого 2022 року. Навіть ті, хто не чув вибухів наживо, відчули їх відлуння у глибині своїх сердець. Кожен з нас, незалежно від того, де ми знаходимося, став частиною цієї війни. Війни, яку спочатку називали «маленькою», локальною, яка обмежувалася Донбасом.

Але мало хто тоді міг уявити, що ця війна переросте у повномасштабний конфлікт, у якому загинуть тисячі українців і який стане частиною нашої національної пам’яті.

Війна на Донбасі змусила нас переглянути свої уявлення про світ. Це не просто конфлікт за території — це боротьба за наші життя, за наше існування. Війна змусила нас переосмислити все: наші цінності, наші стосунки, наше місце у світі. Вона змусила нас почати життя з чистого аркуша, полишивши старі чвари й суперечки.

Ми, як нація, об'єдналися навколо однієї мети — зберегти свою країну, свою культуру, своє майбутнє.

Ця війна — не тимчасова подія. Це не лише конфлікт на роки. Це війна, яка залишиться з нами на століття, як частина нашої історії. Ми пам’ятатимемо про неї завжди, тому що боротьба продовжується не лише на полі бою. Вона триває всередині кожного з нас. Ми боремося зі страхами, сумнівами, із власними переконаннями. Війна вимагає від нас глибоких змін у свідомості.

Вижити у цей час — це більше, ніж просто фізичне виживання. Це про те, щоб навчитися жити в новій реальності.

Світ змінив своє ставлення до України за ці 1000 днів. Країна, яка раніше була лише однією з багатьох на політичній мапі, раптово опинилася в центрі уваги. Новини про Україну стали топовими у світових медіа. Ми стали об'єктом обговорень на міжнародних форумах, у політичних колах, у звичайних розмовах людей по всьому світу.

Проте, на жаль, ця увага прийшла не завдяки нашим досягненням чи культурі. Вона прийшла через кров, яка залила нашу землю.

Зацікавленість західних партнерів і медіа часто супроводжується спекуляціями та політичними іграми. Україна стала полем для маніпуляцій, що породжує додатковий біль. І це, на жаль, певною мірою провина кожного з нас. Ми, як нація, можливо, недостатньо зробили, щоб захистити свої інтереси, недостатньо підготувалися до того, щоб війна не стала єдиним аспектом, який визначає нашу міжнародну ідентичність. Наше завдання — змінити це, розповідаючи світові не лише про наші страждання, а й про нашу культуру, досягнення та людяність.

Від часу, як розпочалася війна, я думав про те, яким чином можна допомогти своїй країні, адже я не військовий, не волонтер, я не несу цінності як такої, я лише захмарне майбутнє українців, так зване «молоде покоління», через що я відчував прилив та відплив депресії, як море, що хвилями ширяє туди й назад. Але з часом я прийняв війну, я прийняв себе, я усвідомив, що поки наші військові, титанічні люди, захищають нас — я мушу розвиватися, щоб у майбутньому про Україну в новинах не розповідали, як про якийсь Ліван, а як про розвинену, мілітаризовану країну, острівець надії на фоні шаленої міграції в Європі. Я хочу, ні, я повинен зробити Україну кращою.

Я також намагався переосмислити свої особисті пріоритети. Майбутнє стало невизначеним, але це не означає, що треба зупинятися. Навпаки, війна навчила мене більше цінувати кожен день. Я зрозумів, що немає сенсу відкладати мрії на потім — час діяти зараз.

1000 днів війни — це не просто час. Це історія нашого народу, історія нашої незламності. І я, як частина цієї історії, продовжуватиму свій шлях, роблячи все можливе, аби наблизити день, коли мир знову запанує на нашій землі, а Україною буде захоплюватися увесь світ.