Пасічник Аріна

11 клас, Красноградський ліцей № 1 ім. О. І. Копиленка Красноградської міської ради Харківської області

Вчителька, що надихнула на написання: Ващенко Людмила Миколаївна

Конкурс есе «Війна. Моя історія»

З моменту повномасштабного вторгнення Росії, життя кожного українця змінилося. У наших серцях з’явилися нові почуття, такі як: ненависть, злість, страх за своє життя і життя своїх рідних. За час війни я чула багато історій про людей, яким зараз доводиться проходити шлях, сповнений втрат та болю. І я хочу розповісти вам свою історію.

Двадцять четвертого лютого я прокинулася від гучної телефонної розмови, фразою, після якої я вже не заснула, була: «Почалася війна!». Мій тато і дідусь вступили до територіальної оборони, а ми з мамою почали волонтерити. Було страшно, бо ніхто не знав, що буде далі. Оскільки багатьом переселенцям потрібен був притулок, мама запросила до нас своїх знайомих із району Салтівка міста Харкова. Це була мати з донькою мого віку. Дівчинку звали Софія. Вони не покинули трьох своїх песиків і взяли їх з собою. Переселенці (не люблю це слово) розповідали як ракета влучила в будинок навпроти.  Кожного дня було чутно вибухи, вони жили у цій страшній лотереї за своє життя.

Тітка Тетяна і Софія дуже сумували за своїм будинком, містом, але повертатися було вже нікуди…

У березні моя родина вирішила відправити мене та Софію за кордон до родичів. Я з нашою гостею вирушила евакуаційним автобусом до Львова, мої батьки залишилися у місті Краснограді.

Пам’ятаю, як коли ми рухалися вночі, нам сказали що їхати небезпечно, оскільки наш автобус може бути прийнято за ворожий. Ми прибули до Львова, де було так спокійно, що усе пережите, здавалося сном. Нас поселили у спортивній залі, забезпечили усім необхідним на перший час, через 2 дні вирушили далі.

Коли ми прибули до Варшави, Софія з мамою вирушили до Голландії, а мене зустріла подруга мами, в якої я жила майже місяць. Потім я переїхала до своєї тітки в інше місто Польщі.

У мене ніколи не було проблем з адаптацією, але я думала тільки про те, як скоро я зможу повернутися до звичного життя. Було важко будувати плани, знаючи що вони в мене вже є, і в них не входило те, що відбувається зараз.

Поки я знаходилася в Польщі, мій тато вступив до Збройних Сил України. Я дуже хотіла додому, але моя сім’я переживала, бо ситуація в Україні постійно змінювалася. Але через деякий час, моя мама вирішила влаштувати мені сюрприз, подарувавши квитки в Україну. А я зробила сюрприз своїм друзям: не казала що повернулася, а потім постукала у двері їхніх квартир. Скільки було радості і сліз!

Я щиро рада повернутися додому.

І я вдячна людям, завдяки яким я можу це зробити, я вдячна збройним силам України, бо в мене є куди повертатися, дякую людям, які прихистили мене та багатьох інших людей. Дякую за те, що в мене є можливість писати це есе, сидячі у теплій кімнаті.

Вірю в Перемогу України!