Ользі Болотовій дуже важко виживати одній навіть у відносно спокійному селищі. Її син пропав безвісти на самому початку війни, чоловік помер.
Я пам'ятаю самий початок. У мене якраз чоловік був після інсульту, і ми з ним добиралися додому. Дороги були перекриті, міст на Щастя теж, чи то його мінували, чи то розмінували. Ми не могли додому потрапити, це був тихий жах. Наше селище не бомбили, а от Щастя зачепили, тому тривожно було.
У жовтні 2014 року мій син пропав безвісти. Їхав з Одеси до Харкова і кудись пропав. Немає його досі, і звісток про нього немає. І ніякі пошуки результатів не дали.
У перші місяці чотирнадцятого року, коли син живий був, він працював і нас підтримував. Ми з чоловіком ще продуктову допомогу від Ріната Ахметова отримували кілька разів, це було полегшення. Зараз чоловіка немає, і мені жити набагато важче.
Дуже великі незручності зараз пов'язані з тим, що в Луганськ потрапити від нас не можна, ні в лікарню, нікуди. А Сєвєродонецьк від нас далеко і дорога дорого обходиться.
Мрію, щоб війна ця швидше закінчилася, і синочок мій знайшовся.
.png "Імена")
